Не стало Володимира Панченка. Втрата величезна. Спустошено літературний та духовний простори – не тільки Кіровоградщини, а й усієї України. Мабуть, ми ще не до кінця усвідомлюємо масштаб втраченого. Безумовно, особливий біль відчувають його рідні, друзі, колеги. Але разом з ними всі, хто знайомий з його творчістю, хто чув, бачив його. Я – серед останніх.
По-перше, не один раз наприкінці 80-х Володимир заходив на каву до відомого «творчого» кафе у підвалі на вулиці Шевченка. Доводилось і мені бути в той час там же. Природно, що я знав, хто ця людина, уважно прислухався до його дещо приглушеного, м’якого, розміреного голосу під час численних бесід. Часто вихідними зустрічав у читальній залі бібліотеки ім. Крупської (з 1994-го – ім. Д. Чижевського). І навіть тоді , коли він вже працював у Могилянці. Та ось вже після смерті Володимира Євгеновича поділилася зі мною відчуттям великої втрати Наталя Миколаївна Зеленська (не родич Президенту), завідуюча відділом рідкісних та цінних видань цієї бібліотеки, який багато років відвідував Володимир Панченко. Вона згадує його як світлу, добру людину. Яка завжди була готовою поділитися своїми знахідками і відкриттями. До людей ставився з повагою, а відкритістю своєї душі притягував їх до себе. Якось вона запитала, чому він, вже працюючи в Києві, відвідує нашу периферійну бібліотеку. На що Володимир Євгенович відповів, що тут, у рідних для нього краях, він значно глибше відчуває творче натхнення.
Пам’ятаю примітивний, за сучасними мірками, агітаційний захід кандидата в народні депутати Верховної Ради України першого скликання Володимира Панченка, який відбувся у парку, тоді ще імені Леніна. Зібралася купа людей, послухали виступи з команди підтримки, самого кандидата. І все. Чому так, чому там? Бо у таких, як Панченко, не було стільки грошей, як у провладних кандидатів: на намети, персональні газетки, «джинсу» у ЗМІ, тим більше, на концерти «зірок» чи фестивалі. До того ж, державні ЗМІ ой-як не любили-жалували кандидатів від демократичних сил.
І все ж у мене відбулось коротеньке особисте та епістолярне спілкування з Володимиром Євгеновичем. Це було десь у березні 1992 року, коли він вже був депутатом Верховної Ради України першого скликання. В ті часи Володимир разом з Віктором Громовим, іншими активістами, робили спробу повернути статус навчального закладу історичній будівлі славетної гімназії, тодішнього Будинку офіцерів. Хто пам’ятає, то була запекла боротьба. Довелось бути присутнім на одному такому, м’яко кажучи, заході в цьому будинку. З роками дещо стерлося в пам’яті, але добре запам’ятав емоційні виступи самого Володимира Панченка, Віктора Громового та Сергія Колеснікова. Останній, з цього приводу, одягнув свій сержантський мундир з усіма нагородами на грудях. Але більш за все мене вразило не це. А та комуністична затятість опонентів: «Ни шагу назад!» з відповідними «командирськими» інтонаціями і залізом в голосі, навіть образи. Це були часи перших протистоянь з прихильниками старої ідеології. Кумедність ситуації полягала в тім, що більше за всіх відстоювали «свій» будинок відставники, деяким з них вже було навіть за сімдесят. Дехто останній раз був тут років 15-20 тому. Ой, як же соромно було мені за таких своїх старших колег. Причому як альтернативний варіант тоді пропонувався, якщо не помиляюсь, навіть будинок Палацу культури ім. Компанійця. До того ж, правду кажучи, Будинок офіцерів на той час, навіть з великою натяжкою не можна було назвати дійсним «очагом культури».
Одразу після цього заходу я намагався підійти до Володимира Євгеновича зі словами підтримки, обурення і вибачення за своїх колег. Все-таки майже 30 років в Радянській Армії (бути під шаленим пресом партійної пропаганди) дають про себе знати. Та, куди там. Він, разом з Громовим, опинились у щільному колі все тих же войовничо налаштованих опонентів. Добре, що справа не доходила до рук. З Володимиром вдалось лише перекинутись кількома фразами. Тоді я вирішив всі мої слова, які я хотів йому сказати, викласти на папері, до речі, російською мовою, та відправити поштою до Верховної Ради. І відповідь прийшла (на фото). Як бачите, теж російською, бо Володимир Євгенович був не тільки відповідальною, а й дуже толерантною людиною. У цьому листі – в основному слова порозуміння, вдячності за співчуття та підтримку.
Ще цікаве от що. Пізніше писав я листи з різних приводів народним депутатам наступних скликань: В. Альошину, В. Яворівському, В. Кальченку і навіть О. Ляшкові. Здогадайтесь, хто з них мені відповів? Одразу ж даю підказку – ніхто.
Добрый день, уважаемый Леонид Иванович!Очень признателен Вам за письмо. Спасибо за понимание ситуации, за поддержку. Я и раньше не сомневался, что среди ветеранов, офицеров в отставке – люди очень разные, и жаль, что порой тон задает именно ортодоксальная часть. Но Вы правы, что это «обыкновенные жертвы системы» и что относиться к ним следует соответственно.
Разделяю и Ваше мнение относительно «Маяка» и «Останкино». «Перекрыть» их было бы слишком простым – и не самым умным – решением. Даже понимая, что Центр. телевидение грешит явно антиукраинскими настроениями. Может, есть смысл договориться о том, чтобы определенную часть эфирного времени Москва отдавала государствам-членам СНД.
А кроме того (и Вы здесь правы), важно, чтобы само украинское телевидение ставало более интересным, профессиональным, гибким, чтобы оно ни в чем не уступало российскому. А этого пока нет.
Еще раз благодарю за письмо.
Свое мнение я выскажу в комиссии по гласности и информации.
Всего Вам доброго.
Вл. Панченко.
10 апреля 1992 года
Леонід БОБРОВ
