Ніяк не можу повірити, що ця молода, симпатична жінка, котра щоранку бігає по п’ять кілометрів і висить на турніку головою вниз, – мати двох дорослих дітей. Що її молодша дочка Олександра, яка отримала своє ім’я на честь міста Олександрії, звідки родом Світлана, вступає до інституту мистецтв.
Отже, артистка обласного театру ляльок Світлана Радзіховська народилася в Олександрії. Батько – шахтар, мама – заслужений працівник культури, працювала в Будинку культури, де Світлана виросла. Тож і не дивно, що й сама обрала культурну стежку.
– Я завжди любила танцювати, – каже вона, – хотіла стати хореографом, але, коли довелося робити вибір, обрала режисуру, закінчила наше училище культури. І була у мене заповітна мрія – працювати в театрі імені Кропивницького. Хоч я й олександрійка, але театр цей часто бував з гастролями в нашому місті, я знала всі його вистави
– Зачекай, то твоя мрія здійснилася. Я з тобою познайомилася в театрі імені Кропивницького. Ти там непогано працювала, то як же ти опинилася в театрі ляльок?
– Це довга історія. Справа у тому, що це моє друге, а може, й третє пришестя в театр ляльок. Коли ми з чоловіком приїхали в Кіровоград, я просто побоялася йти в театр Кропивницького. Вважала, що недостойна. Вступила до трупи театру ляльок, але пропрацювала недовго і разом з Володею Кравченком ризикнула піти на прослуховування в театр Кропивницького. Тоді ще був живий Валерій Дейнекін. Нас взяли в штат. Мене ввели на роль монашки у виставу "За двома зайцями". Всі знають, що працювати з Дейнекіним – насолода. Я відчула це із самого початку. Якось під час вистави в мізансцені з Голохвастовим-Дейнекіним Валерій Дмитрович обняв і поцілував мене "зі смаком", тобто по-справжньому. На репетиції цього не було. У мене – шок! Я навіть текст ролі забула. Щось там промимрила…Отаке було посвячення в кропивничанки! Невдовзі Валерія Дмитровича не стало. Вже після його смерті мене ввели на роль Марисі у виставі "Мартин Боруля", а до того я там "кушать подано" грала. До речі, в той перший раз я надовго не затрималася в театрі. Не встигла переукласти договір через зйомки в серіалах "Московська сага" і "Важкий пісок"
– Ого!
– Що ви! У мене там епізодики.
– З другом моїм не познайомилася? З Караченцовим Миколою Петровичем?
– У мене є з ним фотографія. Пригадую, як побачила його на знімальному майданчику, мабуть, рота розкрила, а він мені жестом показує: рота закрий.
– А як трапилося, що ти вдруге залишила театр Кропивницького, куди тебе взяв Михайло Ілляшенко? Здається, тобі непогано працювалося. Принаймні ролі у тебе були цікаві: "Політ над гніздом зозулі", "Аделаїда", "Вовки та вівці"…
– Відповім дуже банально. Я вже 14 років сама. З чоловіком розлучилася, про влаштування особистого життя не думала. Двох дітей треба було піднімати. Ось і вирішила прибитися до іншого берега. Пішла працювати прес-секретарем в апеляційний суд з перспективою здобути професію журналіста. Але зрозуміла, що без сцени мені не жити. Пишу протокола, а перед очима Глафіра з вистави "Вовки та вівці", моя остання прем’єра. Забрала я трудову книжку і повернулася в театр імені Кропивницького. А зась! Михайло Васильович мене не взяв. Ну, не переповідатиму про своє ходіння по муках та, врешті-решт, я повернулася туди, звідки все починалося, – в обласний театр ляльок, в колектив, який я дуже люблю, де люди щирі і відкриті, де не можна лицемірити й удавати. Тут працюють професіонали. Актор театру ляльок може спокійно працювати в драмі, нехай спробує актор драми попрацювати лялькарем. Я намагаюсь, хоч, здавалось більше лялькарка, адже починала звідси. Але недаремно мені кажуть, що в живому плані у мене краще виходить. Слава Богу, таких вистав у нас не бракує.
– Завдяки Гімельфарбу.
– Не лише Гімельфарбу, але тут він попереду всіх. Я грала у більшості його вистав. "Собаче серце", "Вій", в “Декамероні” – у мене три ролі: Велична Пані, Парафіянка і Городянка.
– У "Вії" ти паночку граєш? Щось я не пригадую.
– Ні, у мене там роль Явдохи. Гімельфарб обіцяв мені панночку, та чомусь передумав. Та не в цьому справа! Ви можете не повірити, але я вдячна режисерам за кожну свою роль. Навіть за роль Свині у виставі "Кицьчин дім".
– А що Свиня? Між іншим, наукою доведено, що ген свині найближчий до гена людини.
– До речі, на перших порах у театрі ляльок мені взагалі давали ролі, як не відьми, то Баби Яги. А у виставі "Зачарований дарунок" я "виросла" до Королеви відьом. Вистава здійснена у техніці ростових ляльок, безпосередньо спостерігаєш за реакцією маленьких глядачів. Це так цікаво. Між іншим, я і в театрі Кропивницького любила грати в дитячих виставах. Моя улюблена роль – Герда в "Сніговій королеві", яку ставила Оксана Ілляшенко.
– Світлано, а є у тебе вистава, котру ти любиш як глядач?
– Звичайно. Мені подобається вистава "Вовк і семеро козенят", яку поставили Вікторія Ставріаніді й Еліна Новопашенна. Але найбільше мені подобається наша вистава "Дорога до Віфлеєму". У мене там незначна роль Мавпи. Але який там Віслючок! Ця вистава у нас найбільш розчулює. Які там гарні ляльки!
– Їх автор – метр Нікітін. Мені розповідали. На жаль, вистави я ще не бачила. – Ти з кимось дружиш в театрі?
– Я вже казала – люблю наш невеликий колектив, люблю своїх партнерів. Наприклад, у виставі "Айболить і Бармалей" ми з Ванею Кучеруком граємо такого персонажа Тягни-Штовхая. Ми там – як сіамські близнюки. А друг у мене в театрі один – людина тонкої душевної організації Гена Стогодюк. Він і друг, і співрозмовник, і “жилетка”. Ось ви вірите в дружбу між чоловіком і жінкою?
– Вірю. У мене був такий друг – Валера Дейнекін. Йому я теж могла поплакатись в жилетку. Ну що ж, спасибі за розмову. Будемо вважати, що ти знайшла себе і маєш щасливу можливість нести добро у світ.
Розмову вела Валентина ЛЕВОЧКО
