Від часу анексії Криму кіровоградська громада прийняла майже чотири тисячі переміщених осіб, 260 з них – діти шкільного віку і 60 – дошкільного. Ці родини з Криму й Донбасу в себе вдома зазнали психологічних травм, а на новому місці все для них – чуже, тож їм нелегко адаптуватися. Руку допомоги таким людям простягла місцева громадська організація "Спільна дія".
Громадські активісти підтримали прагнення переселенців, зокрема донеччанки Олени Ткаченко, прокласти місток порозуміння між маленькими біженцями й людьми, з якими їм тепер доводиться тісно спілкуватися. "Спільна дія" разом з ініціативною групою переселенців, управлінням освіти міської ради, обласною бібліотекою для дітей імені Т. Г. Шевченка 27 листопада розпочали в названій книгозбірні реалізацію проекту "У дбайливій оселі – діти веселі!", який складається із двох тренінгів: для практичних психологів зі шкіл міста, де навчаються діти з родин внутрішньо переміщених осіб, та для батьків-переселенців (відбудеться в тій же книгозбірні шостого грудня). Проект профінансовано міжнародною організацією Stabilization Support Services та громадською ініціативою "КримSOS" за підтримки Фонду стабілізації конфлікту та безпеки Британського уряду.
Коли знання – ліки
– Наше головне завдання – об’єднати зусилля батьків-переселенців і шкільних практичних психологів для вирішення проблем дітей. Під час тренінгу кваліфіковані тренери дадуть шкільним практичним психологам дієві поради для щоденної роботи задля допомоги дітям з родин переселенців якнайшвидше пристосуватися до повноцінного життя на новому для них місці, – сказала перед початком тренінгу 27 листопада голова громадської організації "Спільна дія" Ірина Малик.
І це важлива справа, адже батьки наших нових юних кіровоградців переважно не мають ні часу (бо зайняті облаштуванням життя родин), ні спеціальних знань (не всі ж бо з них знавці дитячої психології) для того, щоб їхні діти не відчували себе самотніми билинками у степу під грозовими хмарами.
Тренінг провели психолог Оксана Шершень та ініціатор проекту громадська діячка Олена Ткаченко, яка разом з родиною переїхала до нас із Донецька. Оксана розповіла, що шкільні практичні психологи не мають значного досвіду роботи з дітьми-переселенцями, які вже зазнали чимало лиха: "З такими дітьми треба працювати, бо якщо їхні проблеми не вирішувати, то ці негаразди гальмуватимуть розвиток маленьких і юних переселенців. Моя порада їхнім батькам – спілкуйтеся з дітьми, бо емоційне спілкування – це головний ресурс. А психологам радитиму не жаліти дітей, а співчувати їм, приєднуватися до їхніх почуттів, допомагати".
Оксана й Олена провели заняття, на яких розповіли, як потрібно поводитися з маленькими і юними біженцями, на що звертати увагу в їхній поведінці, щоб не "втратити" дитину, як допомогти їм адаптуватися на новому місці. Одним із занять була арт-терапія, коли психологи вчилися за допомогою малювання, музики і релаксації відпочивати від складних попередніх занять: набуті знання допоможуть їм викликати в дітей-переселенців позитивні емоції задля їхнього душевного здоров’я.
Після першого тренінгу проекту заступник начальника міського управління освіти Тетяна Яременко зазначила, що в наших школах вже є чимало дітей-переселенців. Але їм недостатньо приділяли уваги для адаптації в нових колективах, бо мало хто знав, як це потрібно робити. Тож проведений тренінг, як і проект загалом, є надзвичайно актуальним і має посприяти налагодженню контакту нових учнів з навколишнім світом.
А практичний психолог Тетяна Ворона із ЗОШ № 12 сказала, що тренінг допоміг їй зрозуміти й побачити, як потрібно працювати з дітьми-переселенцями, підтримувати їх і спрямовувати свою роботу на якомога швидше забування ними того поганого, що вони пережили.
Душевні травми слід гоїти
Психологи-тренери розповіли, що адаптація до нових умов проживання та навчання в дітей-переселенців відбувається по-різному. Ті, що виїхали з місць бойових дій раніше, пристосовуються легше, а в тих дітей, які побачили жахіття війни, – адаптація проходить складніше: дитина сприймає небезпеку там, де її немає, реагує на відносно нейтральні події агресією або ж страхом, "відключенням". Її очікування нападу, небезпеки призводить до тотальної недовіри, сприйняття інших людей як джерела ворожості. Дитина приписує іншим негативні мотиви, очікує від них агресивної поведінки, кривдження, їй важко повірити, що наміри, ставлення людей можуть бути іншими.
В особливо тяжких випадках, коли кривдження було надто багато, а поряд не трапилося жодної прихильної до неї людини, у дитини може сформуватися відчуття, що насильство є нормою стосунків. Тому вона здатна почати сама кривдити інших, зокрема слабших, або ж приймати пасивну роль жертви – як у дитинстві, так і в дорослому віці.
Досвід кривдження, травматизації переповнює внутрішній світ дитини почуттями страху, сорому, провини, образи, самотності. Ці почуття вона не в змозі самостійно висловити, тому може приховати їх на дні своєї душі (тоді йдеться про емоційне оніміння, беземоційність) або ж проявляти в нападах люті, плачу. Намагаючись хоч якось опанувати себе, може вдаватися до ризикованої поведінки, а з подорослішанням – до вживання алкоголю, наркотиків та інших небезпечних способів регуляції почуттів.
Діти, які побачили жахіття війни й зазнали стресу, часто нічого про це не розповідають, їм простіше свої страхи намалювати. Найчастіше вони зображують не те, що залишили вдома, а картинки спокою і безпеки. Інколи, щоб позбутися накопиченого страху, дитині доводиться його "вималювати", створювати цілий цикл картин. Частіше таке трапляється з підлітками. Діти-переселенці через травму можуть зі свого психологічного віку спуститися на інший рівень і "стати молодшими", тобто їхня поведінка стає такою, яка характерна для менших дітей.
За словами Олени Ткаченко і Оксани Шершень, маленькі діти не здатні повністю зрозуміти, що відбувається навколо, і особливо потребують підтримки дорослих. Зазвичай вони справляються із собою краще, коли поруч є сильні, спокійні дорослі. Тож старшим слід приділяти їм більше часу та уваги. Постійно нагадувати, що ті перебувають у безпеці, пояснювати, що вони не винні в тих негативних подіях, які відбулися. Треба намагатися не розлучати дітей з тими, хто піклується про них, з братами, сестрами та близькими.
Потрібно, наскільки це можливо, виконувати з дітьми звичні процедури і дотримуватися звичного режиму. Простими словами відповідати на питання про те, що сталося, без страшних подробиць, допомагати у висловленні їхніх почуттів через розмову, гру, малювання тощо. Дозволяти дітям триматися поруч із дорослими, якщо їм страшно, бути терплячими з дітьми, які повертаються до поведінки, притаманної більш молодшому віку, наприклад, смокчуть палець тощо, створити необхідні умови для ігор і відпочинку.
Психологи-тренери розповіли, що дітей-переселенців не треба жаліти, бо жалість лише пригноблює їх. Можна співчувати, приєднуватися до їхніх почуттів, допомагати, але не жаліти. Не шкодувати для них власного часу та уваги, допомагати займатися звичними справами. Слід пояснити, що сталося і що відбувається зараз, дозволяти їм сумувати й не чекати, що вони виявляться сильнішими за дорослих. Вислуховувати їхні міркування і страхи без засуджень і оцінок, чітко визначити правила поведінки й пояснити, чого від них очікують.
Слід дізнатися, чого діти побоюються, підтримувати їх, обговорити з ними, як краще вчинити, щоб залишитися неушкодженим, заохочувати їхні прагнення бути корисними і надавати їм таку можливість. Дорослі повинні знати, що діти часто збираються навколо місця події і можуть стати свідками жахливих вчинків, навіть якщо вони або їхні батьки чи піклувальники безпосередньо не постраждали. У хаосі кризи дорослі часто поглинені своїми турботами і не можуть уважно стежити за тим, чим зайняті діти, що вони бачать або чують.
Старші люди мають захистити дітей від трагічних дій або розповідей очевидців, знайти безпечні способи залучити їх до надання допомоги: це допоможе їм більшою мірою відчути контроль над ситуацією. У дітей також є власні ресурси для подолання труднощів, тож необхідно дізнатися в них, як вони справляються з ними, підтримувати цей їхній потенціал і допомагати уникати негативних емоцій.
Юрій ЛІСНИЧЕНКО
