Після короткотермінового навчання військовий фельдшер Людмила Усачова у складі батальйону військ НКВС була направлена під Київ, де тоді точились жорстокі бої.
– Наші воїни виявляли небачений героїзм при обороні Києва, – згадує Людмила Семенівна. – Вони відстоювали кожен шматок рідної землі. Але сили противника тоді переважали. І досі без суму не можу згадувати, як ворожі літаки бомбили та розстрілювали колони біженців. Після таких бомбардувань земля була всіяна тілами загиблих. Я надавала медичну допомогу пораненим, виносила їх з-під обстрілу, але все одно врятувати вдавалось небагатьох, настільки масованими були повітряні удари противника.
Червона Армія відступала, полишаючи на поталу окупантам міста і села рідної України. Спочатку відійшли до Донбасу, потім – до Ростова-на-Дону, Краснодара, Орджонікідзе.У Кутаїсі було сформовано 394-у стрілецьку дивізію, до якої входив 3-й стрілецький батальйон із санітарним взводом Людмили Усачової.
– Серед наших були великі втрати, особливо багато воїнів пообморожувалося, – ділиться спогадами відважна фронтовичка. – В горах було дуже холодно, особливо дошкуляли снігові лавини, які накривали цілі військові підрозділи. Через одну таки лавину ледь не розпрощалась із життям і я. А у Сухумі ми воювали пліч-о-пліч з моряками. За мужність німці називали їх чорними дияволами і панічно боялися.
А потім була визначна перемога під Сталінградом, що відразу змінило хід війни, радянські війська пішли у наступ, визволяючи міста і села Північного Кавказу. Тяжкі й кровопролитні бої тривали за Новоросійськ. І в самому пеклі боїв перебувала Людмила Семенівна. Пригадує вона, як звільняли залізничний вокзал цього міста. На привокзальній площі лежали і мертві, і поранені. Потрібно було знайти живих та винести їх з поля бою під шквальним вогнем противника. Особливо відзначився взвод Людмили Усачової, медпрацівники якого, незважаючи ні на що, переправляли поранених.
– Причали були розбиті, катери не мали можливості близько підійти до берега, – розповідає Людмила Усачова. – Тоді моряки стояли по плечі у воді і на руках передавали поранених один одному, а потім – на палуби катерів.
Далі фронтові шляхи пролягли через Краснодарський край, Ростов, Херсонщину, Одещину. Пригадала ветеран і бої під Березівкою, коли на допомогу піхоті, мов на крилах, прилетіли кіннотники легендарного генерала Доватора. В тому бою не було поранених, адже кавалеристи рубали противника так, що в жодного німця не було шансу вижити. І хоча до цього дівчина вже побачила багато смертей, але така рубанина її особливо вразила.
При визволенні Нової Одеси була поранена й вона, і той ворожий осколок досі носить у своєму тілі. Друге поранення отримала вже на території Румунії. Лікувалась три місяці, але повернулась у стрій і спільно з моряками Дунайської флотилії визволяла порт Констанцу. З усмішкою згадує, як лише з допомогою ракетниці, бо іншої зброї не було, взяла у полон групу німців, які слухняно підняли руки вгору.
Потім були Болгарія та Югославія, де й закінчила вона війну. Та додому Людмила повернулась лише у 1950 році, адже й далі проходила службу на території Румунії.
Десятки тисяч поранених врятувала Людмила Усачова. Понад двадцять бойових нагород прикрашає її груди. Серед них – ордени Червоної Зірки, Вітчизняної війни 1-го та 2-го ступенів, Богдана Хмельницького, медалі "За відвагу", "За бойові заслуги", "За визволення Кавказу", "За визволення Києва" тощо.
Після війни полковник медичної служби Людмила Усачова працювала в різних лікувальних закладах Кіровограда. Її трудовий стаж становить понад півстоліття.
Хоч і даються взнаки фронтові рани, але Людмила Семенівна була і залишається активною у громадському житті. Вона – заступник голови ради кіровоградського міського клубу "Ветеран", постійно зустрічається із молоддю, розповідає про жахи військового лихоліття, щоб подвиг народу в пам’яті нащадків залишився навіки.
Роман ДАЙДАКУЛОВ,
ветеран Великої Вітчизняної війни
