Професію обрав іще в дитинстві

Лікар-анестезіолог відділення анестезіології та інтенсивної терапії комунального некомерційного підприємства «Міський пологовий будинок з функціями перинатального центру ІІ рівня» Кропивницької міської ради Ігор Шаповалов ще в початкових класах неабияк зацікавився малюнками в підручнику для п’ятого класу «Біологія», а невдовзі хлопчину так захопили природничі предмети, пов’язані з медициною, що ні про яку іншу професію, окрім лікаря, він уже й не думав.

Сприяла такому ранньому вибору майбутньої професії й робота його матері – Світлани Шаповалової, яка працювала дільничною медсестрою. Фонендоскоп, тонометр, шприци з її робочої сумки стали для нього улюбленими замінниками іграшок і розваг.

Вакцинація, маски, дистанція – те, чого боїться ковід

Ігор Валерійович хоча й працює анестезіологом у пологовому будинку, але через нестачу в Кропивницькому спеціалістів його фаху із самого початку пандемії коронавірусу по два тижні на місяць чергує в реанімації центральної міської лікарні, що на фортечних валах, де вже більше року рятує хворих на COVID-19. Зважаючи на те, що коронавірус, на жаль, продовжує тероризувати весь світ, розмова з лікарем-
анестезіологом напередодні його професійного свята – Дня медичного працівника – розпочалася із ковідної теми.

– З квітня минулого року ви – на передовій боротьби з ковідом у міській лікарні на валах. Що змінилося відтоді в поширенні інфекції, готовності лікарні до пандемії, методах лікування?

– У пологовому будинку мене не дуже хотіли відпускати «на ковід», було таке відчуття, що прямо на війну проводжають. Хоча я й не відчував чогось дуже страшного: звична для мене робота в реанімації. Уже після декількох двотижневих змін у ковідному відділенні всі потроху заспокоїлися. Після двотижневої зміни наступних два тижні перебуваю на самоізоляції, а вже після цього повертаюсь на роботу в пологовий будинок або знову в реанімацію в міській лікарні, якщо цього потребує ситуація.



Зараз хворих стало трохи менше, але відсоток тяжких – більшим. Це ті, які потребують допомоги в реанімаційному відділенні. І люди нестарі: і 40, і 50 років, а не так, як раніше – в основному за 60. Після нещодавнього відкриття нового відділення для лікування хворих на COVID-19 у центральній міській лікарні побільшало як звичайних ліжок для хворих на цю небезпечну недугу, так і ліжок у реанімаціях. Що дуже добре, бо на початку пандемії доводилося обирати, хто потрапить у реанімаційне відділення, а хто – ні. Бувало, що люди помирали в соматичному відділенні, хоча мали шанс одужати, якби були в реанімації.

Рік тому серед хворих на COVID-19 у лікарні на валах процент тяжких хворих серед госпіталізованих був 5–7 відсотків, а в квітні 2021-го (одному з найважчих для мене місяців) – до 20–30. Епідеміологи пов’язують збільшення тяжкохворих з більш агресивними штамами вірусу, які прийшли в Україну. Вони набагато сильніші, може бути так, що в понеділок людина захворіла, а в середу – четвер уже може лежати в реанімації. Як уберегтися від такого розвитку подій? Необхідно пройти вакцинацію, тоді, навіть якщо захворієш, перебіг хвороби буде неважким. Я хоча й перехворів на ковід у тяжкій формі, бо заразився в епіцентрі його поширення, але через декілька місяців після одужання отримав уже дві дози вакцини, хоча й мав високий титр (показник) антитіл – 7–8 (його наявність ніяк не впливає на необхідність вакцинації). Краще одну – дві доби побути з високою температурою й гарячкою, аніж захворіти. А чутки про ускладнення після вакцинації дуже перебільшені. Люди часто плутають його з побічними явищами. Ускладнення – це якщо з тобою відбулося щось незворотне, що завдало шкоди твоєму здоров’ю. А якщо декілька разів піднялася температура, походив млявим, був озноб, а через добу все це минуло – то це не ускладнення, а побічна дія препарату.

Коли людина отримала щеплення, то в неї, як і в того, хто перехворів на ковід, з’являються антитіла. А от про те, скільки вони протримаються, інформація на даний час дуже суперечлива. Адже розроблення й виготовлення вакцини всього за рік – безпрецедентний випадок. Зазвичай, на це йдуть десятиріччя. Та зважаючи на рівень небезпеки для людства, Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) схвалила до використання уже декілька вакцин від коронавірусної інфекції, від часу появи якої пройшло дуже мало часу.

Протягом року буквально на 180 градусів змінилися рекомендації щодо лікування при ковіді. То категорично не сприймали гормони, зараз дексаметазон – це прямо панацея. Із засторогою ставилися до препаратів, що розріджують кров, а зараз вони – на першому місці в лікуванні. Міністерство охорони здоров’я України (МОЗУ) закуповувало великими партіями антималярійні препарати, казали, що вони – дуже ефективні. А через деякий час після початку їх використання з’явився новий протокол МОЗУ із їх категоричною забороною. Хоча ВООЗ і попереджала наше міністерство не здійснювати поспішних закупівель, бо висновки про ефективність протималярійних препаратів при ковіді – лише попередні. Тепер ці ліки десь припадають пилом. І немає гарантії, що через декілька місяців не з’являться нові рекомендації.



Після більш ніж річного перебування в ковідному шпиталі зрозумів, що в лікуванні хворих на ковід у реанімації найголовнішою є респіраторна терапія. Це – кисень і апаратна підтримка. У критичний період, поки в людини легені не працюють належним чином, коли їй треба допомогти дихати, від наявності хорошого апарату штучної вентиляції легень (ШВЛ), безперервного подання кисню, від присутності лікаря, який може впоратися із цим пристроєм, багато що залежить. Навіть якщо не вистачає ліків чи якісь є дефіцитом, але є хороший апарат і кисень, то людей набагато легше рятувати. На початку пандемії багато пацієнтів, а серед них і молодих, померло через нестачу апаратів і кисню. А коли в Кропивницькому з ініціативи міського голови Андрія Райковича та за підтримки депутатів міської ради ще й нове відділення в центральній міській лікарні на валах для лікування від ковіду відкрили і загалом забезпечили лікарню новим обладнанням, то іноді такі хворі одужують, в яких до цього шанси на це були мінімальними. Раніше про капнографи, газові аналізатори, системи високопоточної подачі кисню, УЗД легень, апарати ШВЛ високого класу ми могли тільки мріяти. Сьогоді ж із усім цим працюємо, що дає результати (але без грамотного анестезіолога будь-який апарат ШВЛ експертного класу не допоможе).

– А що скажете про медичні маски? Дехто іронічно висловлюється про їх ефективність…

– Після більш ніж річної роботи в ковідній реанімації я дійшов висновку, що загроза зараження через поверхні є дещо перебільшеною. Це не означає, що треба нехтувати миттям рук із милом та використанням антисептика, але насправді не так просто заразитися при рукостисканні чи доторку до ручки дверей. Для цього має бути контакт із хворою людиною через дихання, чхання, кашляння на дистанції менше одного метра. Тому необхідні маска на обличчі й дотримання дистанції. А цим у багатьох громадських місцях нехтують. Маска в рази зменшує поширення вірусу. Багато хто міркує: «Я перехворів, навіщо мені маска?» Але людина може повторно захворіти і, не підозрюючи цього, заражати інших. Це по-перше, а по-друге, можна бути хворим уперше, але із безсимптомним перебігом, – і знову ж таки заражати, не знаючи про це.

Коли сам захворів на ковід, то зрозумів, що напевно це сталося тоді, коли при інтубації трахеї тяжкохворої з обличчя злетів захисний щиток (на мені не було медичних окулярів, а лише маска), а поправити його не міг, бо на порятунок людини лишалося мало часу – хвилина-півтори. Якби швидко не інтубував, то жінка померла б. Мені цього незначного часу вистачило, щоб отримати достатню порцію вірусу. І вже через дві доби наче хто в очі піску насипав. А потім потрапив у реанімацію – спочатку в лікарні на валах, а потім – в обласній. Перебіг хвороби був дуже тяжким, бо отримав концентровану дозу вірусу.

При коронавірусі відсоток госпіталізованих людей – порівняно невеликий, відсотків 20–30. Більша частина захворілих навіть не помічає його. І ходять вони собі без маски, не дотримуючись дистанції, заражають інших. Тому на першому місці – це все ж дистанція й маски. Хоча й руки, звичайно, треба з милом мити, обробляти антисептиком. І неприємно ще те, що коронавірус ні взимку, ні влітку нікуди не зникає. Не впливають на нього ні сезонність, ні кліматичні умови, він абсолютно в усіх зонах кліматичних, в усьому світі
поширився.

– Чи потрібно вакцинуватися, якщо людина перехворіла й має антитіла? І чи безпечно це для літніх людей?

– За наявності антитіл важливою є не цифра, що показує їх кількість, а динаміка. Треба повторно через місць-два здати кров на антитіла в тій самій лабораторії (бо в різних – різні методи визначення антитіл) і подивитися, яким є показник. Навіть якщо титр антитіл буде низьким (1,5; 2; 3), але постійним, то це непогано, бо після першого здавання крові може вийти, наприклад, цифра 7, а через місяць-півтора – 2. Тобто відбудеться різке зниження антитіл. Онак будь-яка цифра (тобто титр) не є протипоказанням для вакцинування.

Я рекомендую робити вакцинацію незалежно від наявності чи рівня антитіл. Перебуваючи в реанімаційному відділенні, де епіцентр коронавірусної інфекції і де люди, на жаль, помирають, бачу, чим для декого закінчується інфікування. І річ навіть не в тому, щоб менше хворих надходило, було менше роботи, щоб поберегти лікарів. Це – наша робота, і нікуди ми від неї не дінемося. Завтра не буде коронавірусу, то буде щось інше. Але ж дуже жаль людей, а контингент тих, що помирають, помолодшав. Що дуже морально й психологічно тисне. Бо на початку пандемії помирали люди віком 70 років і старші, а зараз – і 40 років теж. Нещодавно ми в реанімації три тижні боролися за життя молодого чоловіка. І начебто позитив у лікуванні був, а от щойно дізнався: він помер. А виповнилося йому всього 37 років, дитині – рік. Загалом здоровою людиною був. І всі можливості, умови, обладнання для лікування ми мали. Та підступний коронавірус переміг. Тому краще не ризикувати, а дотримуватися дистанції, носити маски й вакцинуватися.

Багато хто хвилюється за людей літнього віку, що вони постраждають від вакцинації. Але існує такий парадокс: після вакцинації молоді люди, особливо ті, що перехворіли, важче її переносять (бо їхня імунна система одразу жорстко реагує на вакцину), а літні люди – набагато легше, бо мають слабшу імунну систему, яка мляво реагує на вакцинування. Ризики ускладнень для людей похилого віку невисокі, а от коли захворіють на ковід, то – набагато вищі.

Призначення теперішніх вакцин – загасити пожежу, пандемію. Немає сенсу зараз перебирати ними. Треба щепитися, щоб у найближчих пів року – рік людина мала мінімальний ризик захворіти. А вже через рік-два про коронавірус стане відомо більше. Можливо, з’явиться довготриваліша вакцина. Можливо, деякі відійдуть, а з’являться такі, як «Джонсон і Джонсон», які треба буде лише один раз отримувати. Треба проводити вакцинацію швидко. Бо хвиля пандемії ніби стала меншою, але ймовірно, що восени вона знову зростатиме.

– Про лікарів-анестезіологів широкий загал переважно знає небагато, хіба що ті, ким перед операцією опікувався анестезіолог…

– Анестезіологів можна поділити на дві великі групи. До першої входять ті, що працюють безпосередньо з тяжкими хворими в критичному стані – у відділеннях інтенсивної терапії. Причому з хворими будь-
якої нозології: чи це жінка з ускладненнями після пологів, чи дитина, чи хірургічний, терапевтичний, інфекційний хворий. Ідеться про будь-які причини, які можуть призвести до смерті. Анестезіолог – доволі складна спеціальність, бо він повинен орієнтуватися у всіх сферах медицини. Немає жодної нозології, яку він не повинен знати. А до другої групи входять ті, що працюють в операційній і забезпечують пацієнтам наркози й різні види анестезії. Звичайно, цей поділ умовний, тому що переважна більшість анестезіологів працює і в операційній, і в інтенсивній терапії.

Анестезіологія – дуже динамічна спеціальність. У більшості лікарень її представники – найпрогресивніші й найрозвиненіші люди. Особливо щодо знання медичної апаратури. Щоб уміти нею користуватися, треба дуже багато читати, їздити на конференції й практичні заняття, дивитися, як працюють колеги, практикуватися. От зараз при лікуванні від ковіду тяжкохворих на перше місце вийшла респіраторна підтримка за допомогою апаратів ШВЛ. А це – дуже складна апаратура, просто космічний корабель…

Не всі в нашій спеціальності можуть залишатися, бо інтенсивна терапія – ситуація, коли на порятунок життя можуть бути відведені хвилини й секунди. Ти повинен чітко, з холодною головою дуже швидко все робити. Мало того, що правильно, але й дуже швидко. Рівень стресу постійно зашкалює. Треба бути людиною стресостійкою, зі сталевими нервами. І ще наша спеціальність цікава тим, що в ній, окрім роботи з апаратурою, дуже багато маніпуляцій (блокади, катетеризації, інтубації, пункції та ін.), яку анестезіолог здійснює руками. Тобто він повинен мати не тільки глибокі знання, а й уміти виконувати руками багато тонкої роботи. Будь-яка людина, що потрапляє на операцію, зустрічається з анестезіологом. На Заході, де діє страхова медицина, майже всі маніпуляції здійснюють або під наркозом, або під седацією (легкий наркоз). Там вважають, що людина при наданні їй медичної допомоги не повинна відчувати дискомфорту чи болю. Ми ще до цього не дійшли, тільки починаємо йти цим шляхом.

Анестезіологія – спеціальність, що потребує постійного розвитку. Це не той випадок, коли вивчився – і працюєш до пенсії без особливого вдосконалення. Тут треба постійно рости, встигати за розвитком технологій, працювати й навчатися все трудове життя.

Спокійне життя – не до душі

– Про вашу спеціальність уже дещо дізналися, а тепер варто більше почути, власне, про вас самого. Звідки ви родом, де навчалися, як відбувалося ваше професійне становлення?

– Народився я в Одесі, там же закінчив медичний університет. Уся моя рідня – з Одеської області. Після закінчення університету за розподілом потрапив до селища Добровеличківки Кіровоградської області. При розподілі мені буквально на карті пальцем її показали й сказали, що там потрібен анестезіолог. Не дуже й пручався, треба – то й треба. Інтернатуру проходив у Дніпропетровській медичній академії один рік і рік – у нашій обласній лікарні. У медичній академії – дуже потужна кафедра анестезіології, там проходять міжнародні конференції, вона диктує моду у своїй царині. Тож мені дуже пощастило, що там навчався. Така в Україні є ще тільки в Києві, де анестезіологія як сучасна спеціальність процвітає.

Під час перебування в інтернатурі у Кіровограді мене зустрів головний лікар з Добровеличківки й сказав: «Приїдь подивись, що й до чого, попрацюй декілька тижнів. А далі захочеш – працюватимеш, не схочеш – ні». Тоді у мене не було ні сім’ї, ні дітей. Навички вже певні мав, тож декілька тижнів лікарем-анестезіологом попрацював, і мені сподобалося. Районна лікарня виявилася як для невеличкого райцентру доволі серйозним медичним закладом. Після завершення інтернатури приїхав до Добровеличківки вже з дружиною Оленою, теж лікарем-анестезіологом, з якою разом вчився в інтернатурі. Дуже швидко звик до колективу, мене призначили завідувачем відділення, у нас із головним лікарем склалися хороші професійні стосунки. Коли необхідно було, працював виконувачем обов’язків заступника головного лікаря.

У роботі медиком у глибинці великий плюс у тому, що ти сам на сам із проблемою і немає за кого сховатися, мусиш швидко вчитися. Якщо після інтернатури приходиш, наприклад, в обласну лікарню, то там багато спеціалістів. Ти – двадцятий чи тридцятий анестезіолог. Щоб прорватися, щось нове вивчити, почати працювати руками, брати на себе відповідальність, може минути багато років. У районі ж усе набагато швидше відбувається, бо ти – один на один з проблемою. Там набагато швидше вчишся. Як приїхав з інтернатури, то мав 25 років. На мене, напевно, із насторогою всі лікарі дивилися. А вже через короткий час завоював авторитет, коли не було головного лікаря чи його заступника, то практичні й організаційні питання часто довіряли вирішувати мені. А це – дуже великий досвід і відповідальність. Особливо коли ти – молодий спеціаліст, а твої колеги – вже переважно з багаторічним досвідом. Тож мав високий рівень довіри від адміністрації лікарні й колективу.

А от дружина моя здобула ще й спеціальність психіатра, бо в районі через нестачу лікарів звична справа мати декілька спеціальностей. Я, наприклад, там ще й фіброгастроскопію робив, лікарем-ендоскопістом працював. Обладнання сучасне з’явилось, а працювати не було кому. Дружина працювала заступником головного лікаря з експертизи й завідувачем поліклініки, тож мала опановувати й іншу спеціальність, бо анестезіолог ті посади обіймати не може. А загалом дуже важко, коли чоловік і дружина – лікарі-анестезіологи. Бо це – постійні чергування, виклики, неможливість зосередитися на сім’ї.

На роботі я практично жив, не мав вихідних. Тільки раз на рік відпустка, і то це треба було просто кудись зникати й вимикати телефон. І в такому ритмі ми в Добровеличківці відпрацювали сім років. Народилася одна дитина, друга. Визріло бажання професійно розвиватися, тісно стало в районній лікарні, яка б вона не була потужна. Хотів з більшим колом людей спілкуватися, мати можливість більш професійно розвиватися. Переїхати в інше місце стало для нас нелегким рішенням, тому що склалися чудові стосунки з колективом, адміністрацією. Ми з дружиною постійно отримували нагороди від районної, обласної державних адміністрацій, обласного управління охорони здоров’я, адміністрації лікарні, тобто нашу працю цінували й поважали. Але життя – динамічна річ, особливо для анестезіолога. Тому переїхали до теперішнього Кропивницького. Влаштувався в пологовий будинок, де мене дуже тепло прийняв колектив, дружина зараз – у декретній відпустці, другій дитині, хлопчикові, – два з половиною роки, а донька закінчила другий клас. Тут діти мають більше можливостей для навчання й загалом розвитку.

– А коли у вас виникло бажання бути медиком і у зв’язку із чим?

– Моя мама дільничною медсестрою працювала все життя, вдома бувала менше, аніж на роботі. З маминої сумки брав тонометр, фонендоскоп, шприци й грався ними. Коли вперше в початковій школі побачив підручник з біології, то картинки в ньому зачарували. А в п’ятому класі вже мав можливість гортати такі підручники для старших класів. І хоча в школі найвищі оцінки мав з геометрії, алгебри, фізики, але подобалися й біологія та хімія. Десь із п’ятого класу зрозумів, що треба рухатися в бік медицини. Закінчував школу в селі, за сорок кілометрів від Одеси. А на початку двотисячних років майже всі місця в медичних вишах були контрактними. Тож вступити туди можливості майже не мав. Мені батьки сказали, щоб навіть не вимовляв слів про медуніверситет. Максимум, якщо пощастить, то – медичне училище. Тим паче – Одеса, де був дуже великий конкурс. Але я все ж вирішив спробувати. Одночасно здав документи й складав іспити і в училище, і в університет. Вступив там і там. Звичайно, обрав університет. Було нелегко. Перших рік-два – це загальноклінічні предмети (біологія, хімія, українська мова й т. д.), діти, які вчилися в місті, мали набагато вищий рівень знань, аніж ті, що закінчували сільську школу, де достатньо бути вихованою людиною, намагатися розвиватися, старатися, а там підуть і оцінки хороші. А якщо ти ще й щось розповідаєш, учишся… Але пізніше, вже на 4–6 курсах, коли з’явилися клінічні дисципліни, безпосередня робота з хворими, то вже краще себе проявив, завжди мав різні нагороди, премії.

Про анестезіологію, чесно кажучи, в університеті навіть не замислювався, бо всі студенти говорили, що стануть гінекологами, хірургами, звучали іще три – чотири модних спеціальності – і все. Я теж коли побачив уперше пологи, то мав змішані відчуття: і страшно, і сподобалося. Тож подумав: стану акушером-гінекологом. Народження нового життя – що може бути кращим! Та після закінчення навчання почув про брак анестезіологів. Подумавши, вирішив спробувати себе в даній царині. Як правило, анестезіологи менш помітні за інших лікарів. Бо коли люди потрапляють у реанімацію, то не цікавляться: «А хто ви такий?» Вони переважно або вже однією ногою на тому світі, або непритомні. Їм не до розмов, а от родичі, які з надією в очах чекають під реанімацією, запам’ятають на все життя, хто такий лікар-анестезіолог. Якщо це планова операція, то пацієнт знайомиться з ним перед операцією, а що той робив під час операції, не знатиме. І це добре, що не знатиме. Після операції ще добу-дві анестезіолог наглядає за хворим, здійснює необхідні маніпуляції, а вже далі його продовжує лікувати хірург. Тому анестезіологи нібито малопомітні. І мені це подобається (хоча є й такі лікарі, які прагнуть публічності), я полюбляю перебувати в тіні. Свою роботу зробив, пацієнт вижив, відновився – і добре. Але спілкування з родичами хворих нікуди не подінеш. Це теж нелегкий процес, як правило, люди в такій ситуації перебувають у стані стресу, страху, розпачу. І дуже важливо коректно, професійно, ввічливо з ними спілкуватися. Треба бути гарним психологом. І надзвичайно важко повідомляти комусь, що близької людини вже немає.

– Вільного часу, як розумію зі сказаного, у вас не надто багато.

– Коли працював у Добровеличківці, то його не мав узагалі. Приходиш додому ввечері, але весь час на телефоні, лунають постійні дзвінки. Через те, що був завідувачем, то будь-яка маленька проблема – і тобі дзвонять, повертаєшся в лікарню й буквально живеш у ній… Коли працюєш у терапевтичному відділенні, де хворі стабільні, то можна піти додому, іншому лікареві передати чергування, пояснити медсестрі, кому які процедури слід зробити, за ким особливо наглядати. А реанімація – то догляд і виходжування 24 години на добу. Щось пішло не так, як треба, – і в пацієнта раптово погіршується стан, що може привести до летального випадку. Немає такого, що поставив на паузу лікування – і поїхав собі кудись. А якщо людина на апараті штучної вентиляції легень, то ти до неї взагалі ніби прив’язаний. Не можна нікуди відійти. Це – одна з темних, негативних сторін цієї спеціальності, особливо в районах, вихідних узагалі немає.

Коли перейшов працювати в пологовий будинок добу через три, ще до ковіду, то цей розклад для мене став своєрідним шоком. У районі мене постійно хтось потребував, що наче й погано, але звик постійно бути зайнятим. Телефон не замовкав. А коли приїхав до Кропивницького, то відчергував добу в пологовому будинку, повернувся додому – і сиджу. Змішані відчуття були, не розумів, чому так спокійно. Виходжу із сім’єю, ходимо містом, ніхто не телефонує, бо ж на роботі залишилися двоє лікарів-анестезіологів, а реанімаційні хворі там, на щастя, – велика рідкість. І лише десь через два місяці відчув, як це добре, коли можеш просто із сім’єю гуляти. Діти дуже дивувалися: «Ти не працюєш сьогодні?» – «Ні, не працюю».

У пологовому будинку робота не менш відповідальна, там анестезіолог часто ходить по лезу ножа, але коли ти постійно бачиш народження дітей, то це завжди позитивні емоції. Однак вистачило мені всього цього ненадовго, захотілося якихось «пригод». Звик уже до драйву, тому, щоб не втрачати кваліфікацію, пішов працювати сумісником в інсультний центр на Новомиколаївці, де тяжкі хворі лежать. І хоч мав символічну зарплату, але все одно прагнув адреналіну, працювати з тяжкими хворими, зі складною апаратурою. Попрацював там декілька місяців, та, на жаль, через масові скорочення сумісники їм більше не потрібні… А ще викладаю у філії Донецького національного медичного університету в Кропивницькому предмет «Невідкладні стани». Безпосереднє спілкування зі студентами через ковід дуже рідко відбувається, заняття проходять дистанційно. Хоча це – теж корисний для мене досвід, мені подобається працювати з молоддю, іноді студенти особливо цікаві думки висловлюють, знають навіть те, чого я не знаю. До того ж спілкування з викладачами теж значно розширює особисті горизонти. Але факультети медуніверситету в Кропивницькому вже майже закрито. Коли їх зовсім переведуть в інше місце, то для міста це, звичайно, стане великим мінусом: і спеціалістів багатьох втратимо, і майбутніх лікарів, які б залишилися тут працювати. Та й багато коштів обласний центр втратить: іноземні студенти тут же десь живуть і відпочивають.

Згадую, як сам жив у селі й мав мало шансів вивчитися на лікаря, а багато ж є дітей розумних, енергійних, які не мають фінансових можливостей жити та вчитися в інших містах. І тут їм такий шанс випав. Вони – розумні, тут училище закінчили, живуть у селах поблизу Кропивницького. Так, навчання може й не ідеальне, але вони в інтернатурі надолужать те, чого ще не вміють чи не знають. З ними спілкуєшся і розумієш, що серед них багато розумних цілеспрямованих дітей. І от їм рік залишився довчитися, але треба кудись їхати. Більше ста з них зараз працюють медсестрами в наших лікарнях. У мене в реанімації ковідного відділення їх декілька.

– При вашій складній роботі хорошим відпочинком може стати улюблена справа на дозвіллі. Маєте таку?

– Мені до вподоби риболовля. Коли жив у райцентрі, то багато де міг порибалити. Хоча випадало дуже рідко. Однак після початку пандемії взагалі забув, що то таке, вудки вже пилом вкрилися. Та от навесні всю родину пересадив на велосипеди. Дружина й діти радіють, коли в мене випадає вільний час і ми влаштовуємо велопрогулянки. Чи то в парки виїжджаємо, чи на набережній катаємося. А ще цікавлюсь політичною аналітикою, євроінтеграційними процесами в нашій країні. Дружина скоро з дому виганятиме через постійні перегляди та читання політичних новин. Вивчаю іноземні мови, щоб мозок розвивати. Та із цим ковідом не маю можливості їздити на медичні конференції. А коли працював у районі, то їздив декілька разів на рік. Зараз вони проходять онлайн, однак то вже не те. На конференціях дуже важливим після доповідей є спілкування анестезіологів у кулуарах, обмін думками, інформацією. На дистанційці такого немає.

А ще до того, як захворів на ковід, почав ходити у спортзал, активно займався силовими вправами, бігом. Наш будинок знаходиться біля шкільного стадіону, тож дивився у вікно, а там – бігають чоловіки 60–65 років, і це мотивує. (Найкращий спосіб навчити дітей – подати приклад. Мій маленький син постійно із захопленням повторює за мною різні вправи.) Та після ковіду на пів року забув, що таке спорт. Учився заново ходити самостійно. Але зараз уже повертаюсь до колишньої форми.

Користуючись можливістю, вітаю всіх медичних працівників з нашим професійним святом. Бажаю, щоб нелегку працю медиків гідно оцінювали, щоб робота була задоволенням і щоб родини всіх медичних працівників жили в достатку й затишку.

---