Дивне, на перший погляд, запитання. Усе це давно мало б бути зафіксовано в архівних документах і, здається, жодних питань не повинно б виникати. Та наша історія писалася не нами, а тими, хто не уявляв нас інакше, як частиною Російської імперії, тож тільки зараз ми продираємось крізь хащі нав’язаних нам стереотипів, уявлень, іноді й перекручень чи недомовок. Тому, очевидно, й розмова на цю тему у невеличкому залі книгарні «Є» викликала неабиякий інтерес.
Історики Юрій Митрофаненко і Максим Сінченко належать до нового покоління, яке навчилось дивитись на нашу минувшину з української точки зору. І вона відкриває нам зовсім інші факти й обставини. Архівні документи, вивчені ними, чітко доводять: поява нашого міста не пов’язана прямо із будівництвом фортеці святої Єлисавети. Коли її почали зводити, тут уже існували чималі поселення, навколишні землі були зайняті козацькими зимівниками. Козаки мали свої невеличкі фортеці – ті ж Трисяги (три вежі) – нинішній Новомиргород, з допомогою яких попереджали татарські набіги. До речі, фортеця, зведена з указу цариці Єлизавети, жодного разу так і не виконала свою пряму функцію. І це, беззаперечно, свідчить: метою її зведення був не захист мешканців від татар, а колонізація краю, сучасною термінологією – окупація.
Центр нинішнього Кропивницького заселяли козаки Цибулівської сотні. Заселенням займалися так звані осадчі. Одним з таких був козак Михайло Касай, якого фактично, як зауважив Максим Сінченко, і можна вважати засновником нашого міста. А першим головою цього поселення був теж козак Іван Іванченко.
Інший стереотип, запущений відомою історією Пашутіна про те, що на момент зведення фортеці тут жили молдавани, греки, поляки, євреї, люди інших національностей. Українці, очевидно, входили в «інші». Максим Сінченко виявив документ, де зафіксовано кількість дворів і вказано, що, наприклад, молдаванин тут жив один, кілька греків, всього національні меншини становили дев’ять відсотків населення. 91 відсоток – корінні мешканці або переселенці з Полтавщини, Слобожанщини.
Юрій Митрофаненко наводить цікавий факт, коли ще до зруйнування Січі, царські чиновники вели переговори із козаками щодо належності їм тих чи інших земель, писар Запорозької Січі Андрій Товстик доводив документально давні права козаків на ці території. Імперський посланник, який не згоджувався із ним, як аргумент наказав арештувати писаря. Той змушений був тікати. Автор книги «Великий рід великої людини» Сергій Чанін, стверджує, що саме колишній писар був прадідусем Тараса Шевченка по батьківській лінії. При цьому він посилається на родичів поета Дмитра Красицького та Олександра Відоменка. Андрій Товстик, щоб не потрапити на Соловки, приховував своє справжнє прізвище. Він одружився із дочкою Івана Шевчика Фросиною. У селі її звали Шевчихою. Андрій узяв її прізвище, трансформувавши його на благозвучніше – Шевченко.
Зустріч у книгарні «Є» ще раз засвідчила, що нам ще відкривати й відкривати власну і справжню історію, повертати собі самих себе.
Світлана ОРЕЛ
