Новела Юрія Липи – вояка армії УНР, письменника – є надзвичайно цікавою для істориків та літературознавців. Після прочитання повісті в обох категорій дослідників постає питання про її історичну основу та хто ж був протипом головного героя Рубана? Тому метою статті буде спроба дати відповіді на ці запитання.
Серед істориків та літературознавців доводилося читати і чути різні версії відповідей на них. Кожен з них намагався впізнати в Рубані конкретну особистість. На погляд автора статті, це був неправильний шлях. Юрій Липа, змальовуючи риси характеру Рубана, його бойовий шлях використав історії багатьох українських повстанських отаманів і створив колективний портрет повстанського ватажка доби визвольних змагань 1917 – 1921 років. У цьому полягає авторський прийом творення образу ватажка повстанського руху, який не обділений рисами отаманщини. Нагадую, що це подібні за формою, але різні за змістом явища Української революції, про що автор статті писав у книзі «Українська отаманщина 1918 – 1919 рр.». Чиї життєві долі використав Юрій Липи в образі Рубана, які історичні події стали основою сюжетної лінії твору? Відповідь на ці питання дозволять розгадати загадку колоритної постаті отамана Рубана.
Декілька слів варто сказати й про самого Юрія Липу. Як учаснику визвольних змагань йому не раз доводилося зустрічатися з повстанськими ватажками, чути про них, тому історії військових операцій Рубана проти більшовиків та білогвардійців легковпізнавані, як й інший бік отаманщини - стосунків повстанців з регулярними частинами УНР та її політичним керівництвом. Юрій Липа, як багато сучасників отаманщини та її дослідників, намагається дати відповідь на питання: чому не вдалося створити міцного та сталого союзу між повстанськими частинами та владою УНР? Тут Юрій Липа продовжує дискусію, яку інший Юрій – Юрій Яновський – розпочав на сторінках роману «Чотири шаблі», який був відразу розкритикований за симпатії автора до повстанців.
Події новели розгортаються в 1919 році. Події 1919 року, найбільш буремного та карколомного, стали основою для багатьох авторів, які писали про революційні події 1917 – 1921 років. Для Михайла Булгакова це був найбільш страшний революційний рік, для Ю. Яновського 1919 рік став роком перемог та поразок. Для Юрія Липи 1919-й – це рік розквіту антибільшовицького повстанства
«Дев’ятнадцятім напровесні – на півнеба залопотіли прапори, прапори зелені, прапори жовто-блакитні, прапори армій селянських. Всі теє лопотіння почули – і міста, і містечка, і хутори… Ідуть ліси Переяславські, ліси Свининиські… Ідуть люди з обрізами з Холодного Яру, чути голоси з Чорного лісу: «Ану, брате, ходім із червоних флагів онучі драти!» [Ю.Л].
Автор вдало описав спалах повстанського руху в Україні проти політики «воєнного комунізму», запровадженого більшовиками в березні 1919 року. До того часу більшість повстанських загонів в Україні підтримували прорадянські гасла більшовиків, або були під впливом лівих українських радянських партій (націонал-комуністів): боротьбистів, незалежників, борбистів. Вражені більшовицькою пропагандою, вони повстали проти влади УНР вже в січні 1919 року. Потужний повстанський рух перетворювався на отаманщину, яка допомагала більшовикам руйнувати українську державність.
Одним з перших свою помилку усвідомив повстанський ватажок Зелений (Данило Терпило). На Київщині розгорнувся потужний повстанський рух під проводом цього ватажка. Столицею Зеленого стало славнозвісне Трипілля, розташоване неподалік Києва. Близькість потужного повстанського осередку до Києва лякала більшовиків, тому в квітні 1919 року вони кинули проти Зеленого значні сили.
Юрій Липа яскраво описав наміри більшовиків: «Колір червоний, колір насильства, колір убивства – гей, Трипілля, на тебе їдуть карателі з Києва, на тебе, зелене Трипілля!»
Юрій Липа вдало обігрує слово «зелений»: «зелений» як колір та псевдо українського отамана Данила Терпила «Зелений».
«Тісно комуністам у Харкові, тісно – в Києві, тісно тим, що були. Черкаси, Кременчук, Корсунь, Золотоноша – там вже нема комуністів. Є Гризло, є Таценко, є Чорний Ворон, є Цокур», - пише Юрій Липа.
Юрій Липа перераховує прізвища та псевдоніми кількох отаманів, які в 1919 – 1920-х роках були ватажками повстанців. Щоправда він помилково назвав отамана Коцура Цокуром. Свирид Коцур – суперечлива постать повстанського руху. Брав участь у протигетьманському повстанні 1918 року. Але вже в січні 1919 року разом з отаманами Хіменком, Зеленим, Данченком підняв повстання проти УНР, воював проти Директорії спільно з більшовиками. Повернувся до Суботова. Активно боровся проти білих та воював… з холодноярцями, бо ті підтримували УНР. Утворив так звану «Чигиринську республіку» зі столицею в Суботові.
Не вдалося ідентифікувати, кого Юрій Липа мав на увазі під прізвищем Таценко. В джерелах та дослідженнях, які стосуються повстанського руху, отаман з таким прізвищем не згадується. А Чорний Ворон як активний учасник повстанського руху заявив про себе в 1920 році.
В цій частині новели з’являється герой на ім’я Рубан – селянин, який тікає з-під більшовицького розстрілу. В наступних частинах новели саме Рубан стане її центральним персонажем.
Надалі ми вже бачимо Рубана на чолі потужних селянських загонів, сформованих в Центральній Україні на Єлисаветчині. Подіям на теренах нашого краю автор приділив чимало уваги, тому на їх історичному аналізі ми зупинимося детальніше. Юрій Липа писав, що «в травні дев’ятнадцятого року села були, як фортеці», тобто запекло чинили опір політиці воєнного комунізму і не дозволяли продзагонам збирати продрозкладку в селах. «Кожне село тоді мріяло стати республікою», - писали сучасники подій. «Розпочалася справжня війна міста проти села», - писала анархістська преса про розмах повстанського руху. Для позначення цих процесів соціологи та дослідники тих подій використали термін «множинна суверенність», яким було позначено процес появи на теренах України локальних селянських квазі-державних утворень різної політичної орієнтації: «прапори зелені, прапори жовто-блакитні, прапори армій селянських». Селяни перебували під впливом різних ідеологій: державницької, націонал-комуністичної, анархістської, більшовицької, а іноді - для «слави парубоцької», тобто без-будь-якої ідеології, навіть мали кримінальний напрямок діяльності.
Юрій Липа пише про Рубана, що його «не тягнуло, як інших повстанців до власного села. Люди обожували його… Їх єднали назви битв: Новгород (насправді - Новгородка), Веселий Кут, Любомирка, і себе вони звали: «Ми – рубанівці!» Ну, а далі прямий натяк на Никифора (Нечипора) Григор’єва: «Це було під час його походу на Александрію».
Топонімічні назви, час подій – травень 1919 року, згадка про Олександрію, яка стала головним повстанським центром України в травні 1919 року, прямо вказують на те, що в цьому випадку Юрій Липа наділяє отамана Рубана рисами та епізодами з військової біографії відомого отамана Никифора Григор’єва. А Олександрія, в якій він мешкав, мала не менше значення, ніж столиця Нестора Махна – Гуляйполе. На сторінках новели бійці Рубана з гордістю називали себе «рубанівці», так само як вояки 6-ої радянської дивізії, якою командува отаман Григор’єв, більше вважали себе «григор’євцями», ніж радянською частиною.
У п’ятій главі Юрій Липа знову згадав назви містечок Єлисаветчини (сучасної Кіровоградської області): Єлисавет, Новоукраїнка, Піщаний Брід – терени, охоплені найбільшим в Україні навесні 1919 року антибільшовицьким повстанням під проводом отамана Григор’єва. Юрій Липа влучно виокремив центр григор’євського руху: «На Лівобережжу сама харківська експозитура совєтів занотувала в той час кільканадцять великих селянських походів. А на Правобережжу – там, де оперував Рубан, у між річищу Бога й Інгула, в околицях Черкас та Жмеринки, там була буря селянського моря. Але Рубан серед провідників – большевики зауважували».
В іншому місці Рубан влучно характеризує Н. Григор’єва та його вояків як представників рухливого повстанства, які «не трималися своєї стріхи»: «Рубана не тягнуло, як інших повстанців, до власного села. Він навіть швидко покинув Лівобережжя і перейшов на правий бік на південь, потім ще далі на південь».
Українське повстанство за стратегією можна поділити на дві категорії: осіле та рухливе. Головною рисою «осілого повстанства» була локальність дій на теренах свого села чи максимум повіту. Прикладом такого повстанства є дії холодноярців та їхнього сусіда-антагоніста С. Коцура. До рухливого повстанства, яке не обмежувалося теренами, де формувалися повстанські частини, належали загони Н. Махна, Н. Григор’єва, Ю. Тютюнника.
Ю. Липа локалізував район дій повстанців Григор’єва – Правобережжя та Південь, але при цьому помилково вказав на Лівобережжя, там загони отамана Григор’єва не діяли. Окрім того, неточною є загадка про поширення григор’євського руху аж до Жмеринки. Західною межею григор’євщини була Черкащина.
Цікавою є згадка про «присадкуватого Клима Ворошилова, слюсара з Луганська, був тоді із штабом своєї армії в Кременчуці і звідти слідкував за невловимим кіннотником». Клим Ворошилов насправді брав участь у придушенні повстання Григор’єва в травні 1919 року.
Далі Юрій Липа переносить події з Єлисавета на Поділля до Жмеринки і Бару, де насправді діяли частини григор’євського війська під командою Юрка Тютюнника. Збірний образ повстанського ватажка Рубана вслід за Григор’євим доповнюється рисами та епізодами з біографії Юрка Тютюнника, який був начальником штабу або «шефом», тобто головним ідеологом, в дивізії Григор’єва. В червні 1919 року григор’євський рух розколовся на дві частини. Юрко Тютюнник вирушив на з’єднання з армією УНР на Поділля. Його повстанці брали активну участь у звільненні містечок Поділля Бара та Жмеринки від більшовиків, які продовжували називати повстанців Тютюнника григор’євцями. Інша частина війська залишилася на теренах Єлисаветчини з Григор’євим, продовжувала діяти локально, використовуючи партизанські методи війни або, як тоді казали, перейшли на партизанку.
Далі в Юрія Липи знову згадка про наш край. Про мітинг у Лелеківцях (насправді - Лелеківці) та мітинг між українськими повстанцями та більшовиками на Інгулі (Лелеківка розташована близько до Інгулу і певний час навіть мала назву Інгульська слобода - за версією Анатолія Пивовара). А в наступній частині новели – знову пряма згадка про Олександрію: «Вибралося двої братів проти Григоріїва – їх зарубали григоріївці в місті Олександрія».
Цього разу Ю. Липа використав український варіант прізвища отамана Григор’єва – Григоріїв. В універсалі отамана Н. Григор’єва травня 1919 року, який було видруковано на одному аркуші двома мовами: російською та українською, в російському варіанті видруковано «Григорьев», а в українському «Григоріїв».
На сторінках новели є згадка про повстанську кінну дивізію Ткаченка. На цій маловідомій постаті повстанського руху треба зупинитися детальніше. Ткаченко був одним з провідних повстанських ватажків повстанської дивізії Григор’єва. Разом з отаманом перейшов на бік більшовиків у лютому 1919 року. Юрій Липа назвав його «вантажником з херсонського порту». У складі дивізії Григор’єва Ткаченко брав участь в успішних операціях, здобуваючи Херсон, Миколаїв, Одесу. Але в травні 1919 року Ткаченко не підтримав повстання Григор’єва, чим викликав величезний подив та обурення в отамана. Один із перших дослідників григор’євського руху Володимир Круть навів текст телеграми Григор’єва до Ткаченка: «Братику, ти часом не здурів. Чого це ти почав горбоносих комісарів захищати. А ну, трухони ще раз Одесу». Але Ткаченко не відреагував на цей заклик. Більше того, його частини брали участь у придушенні григор’євського повстання. Зокрема, звільняли від частин Григор’єва Єлисаветград. Чому? В. Антонов-Овсієнко згадував про факт особистої неприязні Ткаченка до Григор’єва, яку більшовики вдало використали. Щоправда, розуміючи настрої своїх бійців (колишніх григор’євців), Ткаченко зазначив, що більше проти повстанців отамана вони битися не будуть. Саме О. Ткаченко очолив замість Н. Григор’єва 6-ту радянську дивізію.
Наступна частина новели присвячена боротьбі повстанців з більшовиками за Єлисавет (Єлисаветград). Юрій Липа залишив цікавий опис Єлисавета (нині Кропивницького). До речі, як і у випадку з прізвищем Григор’єва, маємо російську та українську версію назви міста. Краєзнавцеві Максиму Сінченку вдалося знайти оголошення в єлисаветградській пресі, видрукованій двома мовами. В українському варіанті це було звернення до мешканців Єлисавета, а у російському - Єлисаветграда. «Минули Голтву, минули Ново-Українку, аж ось виринули білі й жовті доми серед запилюжених акацій – Єлисавет. Над містом панувала важка фортеця з грубими мурами, коло неї в’язниця з невеликим подвір’ям…Вдень часто блукав по вулицях і базарах Єлисавету. Упорніков побіг до фортеці, де була чека. Начальник чека подивився на нього… Чи знаєте, що ми самі ледь відстрілялися від зелених тут у фортеці? Тоді мало не впіймали голову наркомів, товариша Петровського, і забрали в нього печатки харківського уряду!».
Юрій Липа достатньо точно описав деталі спроби григор’євців захопити місто в липні 1919 року, коли вони на певний час захопили частину міста і в’язницю. Більшовикам таки вдалося вибити повстанців з міста. В тому бою на боці більшовиків воював загін китайців, яких очолював Лі-зун-хо, якого для зручності більшовики називали «товариш Лізунов». Спогади про цей бій зберігаються в обласному архіві. Інформація про печатку та Петровського підтверджується спогадами більшовиків з книги «Роки боротьби».
Дивно, що Юрій Липа, обізнаний у тонкощах повстанського руху в Україні, назвав повстанців, які атакували Єлисавет, «зеленими», тобто повстанцями без будь-якої ідеології. Насправді, це григор’євці, яких не можна зараховувати до руху «зелених». Рух отамана Григор’єва був близьким до української течії лівих есерів, деякий час перебував під впливом боротьбистів, які виступали за побудову української радянської держави, незалежної від більшовицької Росії. Їх називали також націонал-комуністами. Термін «зелені» більше був поширеним в Росії, ніж в Україні. Зеленими називали повстанців, які виступали проти білих та червоних, але, на відміну від українських повстанців національного чи анархістського спрямування, вони не мали розробленої ідеології або ж певної політичної програми.
Юрій Липа описує бої рубанівців (григор’євців) за Єлисавет на вулицях присадкуватого розложистого міста, з білими та жовтими домами серед запилюжених акацій. Над містом панувала важка фортеця з грубими мурами, коло неї в’язниця з невеликим подвір’ям, де була чека. Єлисавет здавався Юрію Липі присадкуватим, розложистим, жовтим від сонця.
Не все в описі Юрія Липи відповідає дійсності. Фортеця в Єлисаветі земляна, тому ані брами, ані мурів вона не мала. Надзвичайна Комісія (НК) знаходилася в центрі міста, а не у фортеці. Проте це художній твір, а не історичне дослідження, тому пробачимо автору ці неточності. Юрій Липа поєнав два візити григор’євців у Єлисаветград, як інший Юрій, Яновський, з’єднав два епізоди перебування Марусі (Марії Никифорової), коли писав повість «Байгород».
Юрій Липа писав, що Рубан, тобто Григор’єв, був у Єлисаветі лишень добу. Чи відповідає це дійсності? Ми вже згадували, що автор, описуючи перебування повстанців у Єлисаветі, поєднав два епізоди захоплення григор’євцями Єлисавета в травні (тоді вони були в місті майже місяць), та атаку на місто в липні, тоді, дійсно, повстанці протрималися в місті лише добу. Описуючи бої григор’євців у Єлисаветі, Юрій Липа згадує назви вулиць, площ, приміщень Єлисавета, назву сіл навколо нього. Зокрема, писав про бої на майдані поблизу кінної юнацької школи з незабрукованим майданом (плацом Кавалерійського училища, бої у фортеці, де була в’язниця, згадує про бої біля двірця (залізничного вокзалу), завод Ельворті, марш вулицею Велика Перспективна, рух трамваю, який діяв у Єлисаветі з 1897 року. Згадав про селян з Обозівки (правильно Обознівки), Мамайки (нині Підгайці, хоча стара назва населеного пункту й досі використовується мешканцями Кропивницького та Підгайців), Оситняжки, Глодос, Громоклеї, Знам’янки. На окрему увагу заслуговує згадка про «жлобню зі Злодійської Балки», яка, скориставшись перемогою рубанівців, почала грабувати місто. Юрій Липа описав діалог командира григор’євців з бійцем, який доповів йому про ситуацію, яка склалася в місті.
«– Батьку, – вигукнув гарячкувато прибулий. – Єлисавет і наш, і не наш. Гниле діло, батьку. Висипала жлобня з Явленої, із Злодійської Балки грабіж. Чорно їх, як черви. Красти їдуть».
Коли григор’євці в травні 1919 року захопили місто, то в ньому розпочався великий погром, який перетворив місто на «жебрака з протягнутою рукою». В Єлисаветі протягом кількох травневих днів розпочався великий єврейський погром, до якого, крім григор’євців, долучилися єлисаветинці та мешканці навколишніх сіл.
Журналісти газети «Наша жизнь», аналізуючи події погрому, писали: «В різні, влаштованій над єврейським населенням міста, приймав участь не тільки григор’євський ешелон та антинародне військо, але й російське населення й багато робітників». Відчувши смак легкої наживи, до Єлисаветграда почали прибувати селяни, які з задоволенням вантажили майно загиблих на підводи та везли додому. Цього разу у війні села проти міста перемогу святкували селяни, які вантажили на вози трофеї.
За художньою версією Юрія Липи, Рубан швидко приборкує погром. На жаль, такого не було в реальному житті. Погром тривав декілька днів.
В наступній главі Юрій Липа вкладе в уста Рубана фразу: «Оце Єлисавет – моя столиця». Насправді, Н. Григор’єв ніколи не вважав Єлисавет своєю столицею. Його столицею та резиденціями були Олександрія та Верблюжка. Щоправда, в травні Єлисавет був найбільшим містом, яке григор’євці контролювали протягом місяця. А всього добу Рубан, тобто Григор’єв, провів у Єлисаветграді в липні 1919 року.
У наступній главі Ю. Липа наділяє отамана Рубана рисами колоритного повстанського ватажка Юхима Божка. Що на це вказує? Згадка автора про військові частини, які взаємодіяли з повстанцями, та згадка про липневий наступ військ Директорії на Київ та бої за Вапнярку. Юрій Липа пояснив причини переходу повстанців Рубана до союзу з Дієвою армієюУНР: «Між залізною дивізією, Денікіном та большевиками було б і досить вільного місця для Рубана. Однак випадок, чи, може, якась сила потягнула його до своїх». Олександр Удовиченко – командир Третьої Залізної - дивізії згадував про взаємодію з повстанцями отамана Юхима Божка. О. Удовиченко та М. Капустянський згадували, що отаман Ю. Божко погано розбирався в карті та постійно конфліктував зі штабом. Юрій Липа, характеризуючи Рубана в цій частині новели, писав про конфлікт зі штабістами біля карти і додав фразу: «взагалі Рубан не любив штабів». Про нелюбов Рубана (Божка) до штабів згадував і Юрко Тютюнник, коли його дивізія зустрілася із Запорізькою Січчю Ю. Божка, той відразу запропонував йому спільно «гарненько почистити» штаб. У цій же главі є ще кілька натяків на отамана Ю. Божка як частини образу отамана Рубана. Зокрема, про його власний «отаманський суд», тобто покарання своїх козаків шомполами та відмова їх віддавати до судових інстанцій УНР за правопорушення. Згадка про вимогу до Рубана здати бригаду (дивізію), і відмова Рубана виконати цей наказ. Конфлікт з приводу Рубана між військовими в армії УНР: одні виступали за збереження повстанських частин, інші за їх переформатування на регулярні. Прихильники повстанців відзначали хоробрість і готові були пробачити повстанцям деякі дивацтва: «Він ніколи України не зрадив… Він уміє нищити… А на дещо треба дивитися крізь пальці… Ми в нашій історії завжди мали мальовничі з польотом натури…».
Противники Рубана заперечували: «Все перед нами – великі завдання. Мусимо своїх Рубанів обтесати та пристосувати. Час минув на романтичні дикості».
Під романтичними дикостями мали на увазі порядки, які отаман Божко завів у своїй екзотичній дивізії під назвою «Запорозька Січ», де діяли козацькі звичаї, традиції, існувала виборність командирів, власна присяга, довільне виконання наказів командування і т.п. архаїчні елементи. Літо 1919 року було періодом рішучої боротьби С. Петлюри з отаманщиною, яскравим представником якої був саме Ю. Божко. Одним з елементів отаманщини була відверта зневага повстанців до регулярних частин, про що згадував один з кращих офіцерів українського війська О. Удовиченко. Юрій Липа описав це так: «Дак, що ж там Рубанок роздивляється – вдарить на них і – гайда в степ! Ще коли б старорежимні війська, дак страшно, а то якісь синьожупанники (мова про синьожупанну дивізію ДА УНР), стрільці (Січові Стрільці Євгена Коновальця) – вдарить та й годі».
Прихильники Рубана намагаються переконати його визнати необхідність переваг регулярного війська над повстанським: «Оповідав йому як своєму, що мусимо опанувати стихію для держави сильної, найсильнішої…».
«Але Рубан не повірив», - писав Юрій Липа. Він залишив регулярне військо, вчинивши як свого часу повстанські ватажки Н. Григор’єв, Зелений, А. Гулий-Гуленко. Текст листа, який Рубан написав С. Петлюрі, нагадав вчинок отамана А. Гулого-Гуленка, який через конфлікт з керівництвом ДА УНР в лютому 1919 року залишив регулярне військо, але продовжив боротьбу з більшовиками, зібравши потужну повстанську частину. Юрій Липа подав свій варіант листа Рубана до Петлюри: «Батько Петлюра! Як я бив проклятих злодіїв большевиків, так і далі битиму. А з зрадниками, штабними і постачателями, мені не по дорозі, і ти їм не вір. А як поляжу, то мене лихом не згадуй і жінці вмерти з голоду не дай . - Рубан».
Далі за сюжетом новели Рубан залишив ДА УНР. Як же склалася доля Ю. Божка, в цій частині новели прототипа Рубана. На відміну від Рубана, Ю. Божко таки збирався атакувати штаб українського війська, але був обеззброєний та затриманий представниками військової влади УНР. Під час сутички Ю. Божко втратив око. Його Запорозьку Січ було розформовано та включено до складу дивізії Юрка Тютюнника. Згодом Ю. Божко з дозволу С. Петлюри таки повернувся до війська, але на початку грудня 1919 року разом з О. Волохом та Данченком підняв заколот проти УНР. Доля Ю. Божка була трагічною. На початку 1920 року його застрелив власний джура, ймовірно, за наказом іншого отамана О. Волоха.
В цій главі Юрй Липа ставить питання: чи можна було приборкати отаманщину? Чи можна було зберегти для українського війська таких, як Рубан? Юрій Липа вважав, що так, бо вклав фразу одному із захисників Рубана: «…я вам скажу, панове, - процідив крізь зуби, - з Рубаном можна було б будувати імперії».
Полемізуючи з Ю. Липою, висловимо свій погляд на проблему отаманщини в українському війську в 1919 році, детально розкриту в монографії автора цієї статті «Українська отаманщина 1918 – 1919 рр.». Аналіз подій 1919 року довів неможливість ефективного використання отаманщини для розбудови війська та держави, що стало однією з причин поразки Української революції 1917 – 1921 років.
Повість завершується стратою Рубана білогвардійцями в Єлисаветі, де він, за словами Юрія Липи, колись панував.
Юрій МИТРОФАНЕНКО
