Особистість має значення, або Згадуючи справи музейні

Так сталося, що Міжнародний день музеїв 18 травня збігається з днем народження відомого кропивницького митця народного художника України, заслуженого діяча мистецтв України Михайла Надєждіна, якому виповнюється 86 років.

Вісім з них він був головним художником Кіровоградських художньо-виробничих майстерень, а ще двадцять п’ять – першим головою Кіровоградської обласної організації Національної спілки художників України. Тому саме до нього я, художник, мистецтвознавець і музейний співробітник, звернувся із запитанням про те, яку роль відіграють музеї в житті суспільства, в його становленні.



– Одну з найважливіших. Адже саме в музейних зібраннях можна побачити живе мистецтво. А що ілюстрація? Це така узагальнена, пласка копія. Пам’ятаю, як у Полтаві відбувався відбір творів на виставку «Українське мистецтво в американській перспективі», що проходила потім у виставкових залах Єльського університету. Звідти до нас приїхали її куратори та мистецькі критики, і все заради того, щоб привести за океан не карточку чи репродукцію, а картини. Щоб можна було побачити, як працює художник, як кладе фарбу, форму мазка, фактури, перехід кольору, адже саме деталь є важливою. Це момент спілкування з твором.

У моєму житті пам’ятною була зустріч у Третьяковській галереї з образом дивовижної ікони Володимирської Богородиці, до речі, викраденої колись з Вишгорода, що під Києвом, під час набігу Андрія Боголюбського. Мене вразили колір, сила образності, яку створила рука невідомого майстра. Я тоді ще навчався в художньому училищі сучасного Дніпра. Саме в запасниках музейного зібрання завдячуючи простоті душевних стосунків музейних фахівців та своїй настирливості, знайомився вперше з творами Василя Кандинського та Казимира Малевича – художників на той час (у 1960-х) заборонених до експонування. Тому до праці музейників ставлюся з повагою, як до людей, які зберігають те, що легко може зникнути, – мистецтво, історію і сучасне, яке швидко стає минулим. Хоча, звісно, як художник і людина мисляча завжди маю і власні думки щодо орієнтації музейних зібрань.

Давня історія пов’язує мене з музеями Кіровоградщини. В картинній галереї на той час Кіровограда вперше з викладачами художньої школи облаштували «Виставку чотирьох», знайшовши розуміння і підтримку її молодого завідувача мистецтвознавця Броніслава Куманського. Виставку, яка на той час набула скандальної слави, адже мої твори не вписувалися в рамки соцреалізму, навпаки – їх розглядали як якийсь протест, шукаючи політичних підтекстів. Мистецтвознавці – і Броніслав Куманський, і Олена Гуренко, яка висвітлювала подію в пресі, – бачили це, та погодилися демонструвати і відстоювати.

А інша виставка «Єлисаветград – Кіровоград. 1913 – 1988» до 75-річчя першої міської художньої виставки, головним завданням якої було показати мистецьку потугу місцевих художників, і в яку ніхто не вірив. Я на той час був головним художником художньо-виробничих майстерень Художнього фонду УРСР і запропонував ідею завідувачу галереї Миколі Федотову, а назву та історичне підгрунтя розробив тоді науковий співробітник галереї Володимир Босько. Випустили каталог, нехай чорно-білий, на художників у влади ніколи не вистачало коштів, але місто побачило творчість своїх митців, що дало можливість підняти престиж художників у суспільстві, а художникам - повірити в свої сили. Потім в картинній галереї відбулися персональні виставки нині відомих майстрів заслужених художників України Сергія Шаповалова та Григорія Гнатюка, якому, до речі, Володимир Босько формував каталог зі своєю статтею «Майстер з Небелівки», а потім надавав інформаційний та науковий супровід першої виставки Кіровоградської обласної організації НСХУ «Барви степу» в Києві в Центральному будинку художника. Було видано перший і, на жаль, поки що єдиний кольоровий каталог організації. Так і до нині – на словах нас, художників, люблять всі, а ось щодо реальної фінансової підтримки…

Але про музеї. У 1991 році було рішення про передачу Преображенського собору, де знаходився майбутній обласний художній музей, віруючим, а галерею перевести в інше приміщення. Володимир Желіба, який був тоді головою обласної ради і облвиконкому, вирішив порадитися з місцевою Спілкою художників. Звернувся до мене як до голови і каже, що пропонують перевести галерею на Набережну, в будівлю, де розміщувався магазин меблів на той час. Я відповів, що це приміщення не презентабельне, маленьке, там і порядного виставкового залу не буде. Поїхали по місту дивитися і тут перед нами магазин одягу, ну, прямо на листівку проситься. Я кажу: «Володимире Івановичу, ось би де музею бути». А він: «Навряд чи, це будівля належить торгівлі, її не віддадуть». Я продовжую наполягати: «Як це? Музей – це завжди візитна картка міста, країни, як, наприклад, Лувр. Ви мені на один день владу дайте, я будинок цей передам, а далі піде…» «Ну, добре, – відповів він – Я спробую». І через день чи два мені телефонує: «Ви знаєте, Михайле Володимировичу, на диво, торгівля погодилася».

Ось такі були часи. Тоді все дещо простіше було. Багато речей вирішувалося через людські стосунки. Так, до речі, було і з ремонтом цієї ошатної будівлі. Там уже був музей, але йшла боротьба за приміщення постійно. Не пам’ятаю вже якого року, але коли призначили головою облдержадміністрації Василя Моцного, я пішов на прийом. Пояснював, що без музею спілці не вистачає виставкових залів, а могли б провести всеукраїнську «Мальовничу Україну», яка в рамках шевченківських свят уже проходила у всіх обласних центрах. Ну, і так далі… Проговорили більше години. Зрештою, Василь Кузьмович сказав: «Ви мене переконали, зробимо ремонт до 9 травня. Буде музейний День перемоги». І слова свого дотримав – в 2001-му музей урочисто було відкрито. А вже у 2005 році провели «Мальовничу Україну», задіявши два музеї – обласний, що нині називається музеєм мистецтв, та музей Олександра Осмьоркіна, з яким, до речі, Спілку художників пов’язують тісні стосунки від самого його заснування. Наші ж художники брали активну участь у монтажі експозиції перед його відкриттям. А скільки спільних мистецьких акцій, виставок було серед них – і перша виставка до п’ятої річниці обласної організації Спілки художників, і з ініціативи музею вперше виставка творів кіровоградських художників в Посольстві України в Російській Федерації у Москві в 1996 році, ціла серія унікальних виставок з фондів Дирекції виставок НСХУ. Взагалі, музей Осмьоркіна – це один з небагатьох в Україні, який активно працює на престиж художника, тримаючи високу планку мистецтва.

– Тож музеї потрібні?

– Тут навіть немає теми для дискусії. Потрібні, як вода для життя. Це не лише зовнішня культурна картина, а й духовний хліб суспільства, можливість його творчого зростання.

– Дякую за пізнавальну розмову. І передаю, шановний Михайле Володимировичу, від колективу художньо-меморіального музею Олександра Осмьоркіна побажання творчої наснаги та успішної реалізації мистецьких
задумів.