Уже дев’ятий рік навчає більярду кіровоградських дітей Олександр Сінякевич. І ті регулярно показують високий клас гри на різних змаганнях, в тому числі – міжнародних. Наприклад, торік вони виграли в Україні дев’ять кубків, а двоє, Влада Кудицька та Андрій Тихий, стали чемпіонами країни. Тільки "золотих" та "срібних" нагород вітчизняного масштабу вихованці Сінякевича здобули минулого року шістнадцять. А позаминулого Влада Кудицька стала віце-чемпіоном світу серед юніорів. У чому ж секрет успіху тренерської роботи Сінякевича? З’ясувати це спробував кореспондент "Вечірки" у розмові із самим Олександром, зустрівшись із ним у більярдному клубі "BeatoK", що на вулиці Полтавській, 28А. А насамперед поцікавився, як сталося, що той пов’язав своє життя з більярдом.
– До цієї гри я долучився у десять років, – розповів Олександр Сінякевич, теперішній голова обласної організації Федерації спортивного більярду України. – Це було в 1970-у. Наша сім’я тоді саме отримала квартиру в п’ятиповерхівці на Новій Балашівці. Моєму батькові, як і більшості чоловіків з нашого будинку, на той час було під тридцять. І майже усі вони, в тому числі мій батько, – вихідці із сіл, де уже привчилися до більярду, бо із середини шістдесятих років, після приходу до влади Брежнєва, чи не в кожному сільському клубі стояв більярдний стіл. Хоча раніше, коли країною керував Хрущов, більярд був поза законом. Кажуть, причина тому – нелюбов Микити Сергійовича до цієї гри. Мовляв, він часто програвав Сталіну, великому любителю більярду, і в таких випадках змушений був залазити під стіл та кукурікати там, тож після смерті "вождя народів" розпорядився заборонити цей "бандитський спорт"… Отже, наші батьки, ставши мешканцями п’ятиповерхівки, вирішили урізноманітнити своє дозвілля грою в більярд і склалися на стіл, киї, кулі. Більярдну обладнали в підвалі. Збиралися там вони, ясна річ, вечорами, після роботи. Ми ж, пацани, крутилися біля них, нам було цікаво спостерігати за тим, як грають дорослі. А потім і самі почали. Адже удень більярдна була вільна. Прийдемо зі школи і – туди. Так я навчився грати в більярд. На любительському, звісно, рівні. Коли ж мені було п’ятнадцять – шістнадцять років, то вже заходив частенько у більярдні у парку Леніна, в Будинку офіцерів. Там я зустрів Віктора Сорочана, я його тоді дядею Вітею називав. Йому зараз 69 років, він як грав у більярд, так і грає. Віктор – дуже талановитий більярдист.
– Хто вони були, завсідники більярдних радянського часу? Представники кримінального світу траплялися там? Багато сильних гравців було серед них? І чи грали там на гроші?
– Кримінальних елементів там, принаймні в кіровоградських більярдних, не було. Збиралися звичайні люди – інженери, лікарі, був перукар один, його усі Курочкою звали. Сильних гравців було небагато, четверо – п’ятеро. Грали усі в стару російську піраміду, зараз цей вид більярду намагаються відновити в нашій країні. Чи грали на гроші? Аякже! Але то були невеликі суми – до п’яти карбованців.
– Як складалися ваші стосунки з більярдом, коли стали дорослим?
– В армії мені пощастило – у нашій казармі стояв більярдний стіл. Потім, коли навчався у КІСМі, не було змоги регулярно грати в більярд. Вона з’явилася пізніше, коли влаштувався на роботу у пересувне дорожньо-будівельне управління на Балашівці. Для нас, працівників, там побудували спортзал, два більярдних столи купили. А тоді, зауважу, такий стіл коштував близько шести тисяч карбованців, це – ціна "Жигулів". Звісно, я не минав нагоди поганяти кулі. Та мій рівень гри залишав бажати бути вищим. Адже сильні більярдисти тоді не ділилися своїми секретами, побоюючись конкуренції. А якось мій товариш Володя Мельник привіз із Західної України, де був у відрядженні, книжечку "Баллада о бильярде". У ній розповідалося про різні більярдні прийоми, і я та Володя заходилися опановувати їх. Бувало, до другої – третьої ночі тренувалися.
– Незважаючи на те, що на багатьох радянських підприємствах, в установах були більярдні, ця гра у ті часи все ж мала славу бандитської. Коли в Україні зруйновано цей стереотип?
– Мабуть, наприкінці 1990-х. Безумовно, цьому сприяли створення Федерації більярдного спорту України, входження її в Європейське товариство клубного більярду, проведення змагань серед більярдистів, інших заходів, спрямованих на популяризацію цієї гри.
– Ви казали, що гарний більярдний стіл у радянські часи коштував великих грошей. Тепер, мабуть, таке обладнання – ще дорожче.
– Дорожче, бо воно – незрівнянно краще. Ось ці столи (Олександр Сінякевич показує на столи у клубі "BeatoK". – Авт.) коштують чотири тисячі доларів кожен. Їх стільниці – з графітових плит. Кар’єрів, де видобувається такий графіт, лише два у світі. А перші професійні більярдні столи у Кіровограді з’явилися 1998 року. Їх придбав клуб "Романтика" на вулиці Попова, в якому я тоді працював. Ті два столи виготовив Іван Матвійчук, івано-франківський майстер. Що характерно, він зробив стільниці не з ДСП (матеріалу, який традиційно використовувався радянськими виробниками більярдних столів), а з азбестових плит.
– Які мотиви людей, котрі приводять своїх дітей до вас у гурток? Можливо, вони вважають, що це знадобиться їхнім нащадкам у дорослому житті? Наприклад, на випадок, якщо дитина стане великим начальником. Адже у більярд бавляться багато сильних світу цього.
– Ні, людей, які б керувалися такими міркуваннями, я не зустрічав. Найпоширеніша причина, з якої діти сюди приходять (чи їх приводять), така: у них не вийшло з футболом, іншими видами спорту, заняття якими потребують великих фізичних навантажень. Не сидіти ж дитині вільний від уроків час за комп’ютером, от для неї і шукають альтернативу, наприклад, футболу! Та мушу сказати, що й ми, більярдисти, знаємо, що таке фізичні навантаження. За годину гри проходиш кілька кілометрів, присідаєш сотні разів, нагинаєшся… Словом, користь для тіла є. Крім того, регулярні заняття більярдом сприяють поліпшенню зору. Річ у тім, що при грі в більярд часто змінюється фокус зору гравця, а отже, активно працюють очні м’язи. Та головна, як на мене, користь більярду для дитини – це те, що хлопчик чи дівчинка навчається думати, самостійно приймати рішення.
– Яким чином ви виявляєте серед дітей таланти?
– Я не ставлю собі за головну мету виявляти таланти. Нікому з вихованців я не вказав на двері через погану гру, до всіх намагаюся ставитися однаково. До того ж, тут немає вікових груп, семилітні тренуються разом зі старшокласниками. Старші допомагають молодшим. Усі тут – як одна сім’я.
– Яким видам більярду ви навчаєте дітей? До речі, прихильником якого виду ви є сам?
– Навчаю і грі в пул, і в снукер, і в карамболь, і в російський більярд. Сам люблю російський.
– За скільки років можна навчитися добре грати в більярд? І в якому віці слід починати?
– Добре грати в російський більярд можна навчитися за три роки. Саме через три роки тренувань почала досягати серйозних успіхів Влада Кудицька, моя перша учениця. Вона зараз навчається у столичному Національному університеті фізичної культури і спорту, спеціальність – більярд, скоро стане дипломованим спеціалістом з цього виду спорту. Й Андрій Тихий показав гарні результати через три роки, і Михайло Петля, і Вікторія Непоменко, і Владислав Денисов. А щоб пристойно опанувати снукер, який зараз активно розвивається в нашій країні, треба десять років, бо це – дуже складна гра. Коли краще починати тренуватися? У дитинстві.
– Чим раніше, тим краще?
– Я відповів би ствердно, якби не така обставина. Висота більярдного столу – вісімдесят п’ять сантиметрів, це зависоко для дитини дошкільного віку. Кілька років тому я в порядку експерименту набрав був п’ятирічних дітей, потім довелося виготовляти для них спеціальні підставки... Тому я дійшов висновку, що оптимальний вік, в якому слід починати займатися більярдом, – сім років.
– Це, мабуть, така морока – навчати серйозній грі п’ятирічного малюка…
– Просто треба дітей любити. Навчаючи п’ятирічних дівчаток і хлопчиків, мені доводилося чергувати більярдні вправи з іграми в хованки. А потім діти закохувалися у більярд! Наприклад, Маргарита Лісовенко (їй зараз сім років, вона з п’яти тут) такі скандали вчиняла батькам, коли вони не пускали її на тренування! Вперше на змагання Маргарита потрапила у шість років. То був юніорський турнір, учасникам – до шістнадцяти. Пригадую, як вона після партії заснула з лялькою в руках.
– Ви розраховували на успіх шестирічної дівчинки на тих змаганнях?
– Успіх – не завжди головне. На змагання мої учні уперше потрапляють зазвичай після півроку тренувань. Я їх налаштовую на два – три вдалих удари. Це небагато, зате після участі в змаганнях зростає самооцінка дитини.
– Ваші вихованці, часом, не зазнаються, коли отримують високі титули?
– Іноді зазнаються. Це – недобре. Я намагаюся, щоб до цього не доходило.
– А їхньому навчанню в школі більярд не заважає?
– Мої учні встигають і там. Я регулярно перевіряю їхні щоденники. Кажу дітям, що добре вчитися в школі – це потрібно і для їхнього вдосконалення як більярдистів. Адже знання, наприклад, законів фізики допомагає відточувати техніку удару. А якщо в когось все ж виникають проблеми з наукою і батьки забороняють йому займатися більярдом, я цього не розумію. Дітей не можна карати відлученням від улюбленого заняття.
– Талант – головна запорука успіху у більярді?
– Головна запорука успіху – наполеглива праця. Щоправда, не всі дотримуються такої думки. І коли Влада Кудицька показала перші серйозні результати, дехто казав, що, мовляв, мені пощастило – попалася обдарована учениця, яких мало. Та ці балачки припинилися, коли й деякі інші мої учні заявили про себе як сильні більярдисти.
– Кожен більярдист, мабуть, грає по-своєму?
– Так. Он, дивіться, грають четверо кандидатів у майстри спорту – Андрій Тихий, Мишко Петля, Влад Денисов, Віка Непоменко. Кожен із них це робить по-своєму, бо по-своєму мислить. Кожна дитина – особлива, і мені доводиться враховувати це в процесі навчання.
– Як ви ставитеся до ефектних ударів у більярді? Коли куля потрапляє в лузу всупереч, здавалося б, законам фізики…
– Коли мої учні вдаються до такого, я їх караю. Більярд – це стратегія, тактика і технічне виконання в комплексі. Щоб добре зіграти, треба думати, бачити гру на кілька ходів наперед. У більярді більше варіантів для комбінацій, ніж у шахах. Навчитися більярдній стратегії і тактиці складніше, ніж техніці. Хтось опановує цю науку за рік, хтось – за три. Справжній майстер не дозволятиме собі ефектних ударів задля аплодисментів, бо в такому випадку можна програти партію.
– Ви з вихованцями нерідко буваєте в Росії, возите їх туди на чемпіонати. Не відчуваєте упередженого до вас ставлення з боку представників тамтешніх більярдистських кіл відтоді, як Росія почала агресію проти нашої країни?
– У колах більярдистів таке не допускається. Звісно, ми, українці, могли б бойкотувати змагання з більярду, які проводяться в Росії. Та я вважаю, що краще не ігнорувати такі заходи, а перемагати на них, щоб усі їхні учасники бачили піднятий український прапор і самі вставали під звуки українського гімну… А подивіться на таке (Сінякевич бере до рук планшетний комп’ютер, заходить в інтернет, набирає в адресному рядку www.llb.su/miss/final. – Авт.). Це – сайт "Лиги любителей бильярда", яка у Санкт-Петербурзі знаходиться. Ось – знімки переможниць у минулорічному конкурсі художнього фото "Мисс Бильярд". Із цих дванадцяти дівчат троє – кіровоградки Влада Кудицька, Олександра Побігайло та Дар’я Пацеля. Зверніть увагу на жовто-блакитне вбрання Даші та на Шевченковий "Кобзар" на тумбі позаду Саші.
– Ваша робота, Олександре?
– Фотографував дівчат професіонал. А я все організував. І результати конкурсу я сприйняв як велику перемогу кіровоградських більярдистів.
– Деякі ваші титуловані вихованці ось-ось вийдуть з юнацького віку. Значить, вони скоро перемагатимуть і дорослих суперників?
– А вони уже беруть участь у змаганнях серед дорослих. Андрій Тихий торік, коли йому було дванадцять, завоював "бронзу" на Чемпіонаті України серед дорослих, програвши у чверті фіналу чемпіону світу. Андрій – перший українець, який у дванадцятирічному віці досяг такого результату. Андрій Тихий тоді виборов путівку на Чемпіонат світу, але не взяв участі в ньому. Причина – брак коштів на поїздку (чемпіонат проходив у Ханти-Мансійську). Прикро, що ніхто із сильних світу цього не допоміг нам, хоч я і стукав у всі двері. Замість нашого Тихого у Ханти-Мансійськ тоді поїхав Андрій Клестов із Донецька, який і став чемпіоном світу.
Розпитував Віктор КРУПСЬКИЙ
Фото Олега ШРАМКА
