Окупація: недитячі випробування маленької Валі

У день 77-річчя визволення Кропивницького (тоді – Кіровограда) від гітлерівських загарбників кропивничани, серед яких були й очільники міста і області, поклали квіти до пам’ятників меморіального комплексу на фортечних валах. Заступник міського голови Сергій Колодяжний та начальник управління соціальної підтримки населення Юлія Вовк відвідали Валентину Долженко – останню з тих людей у нашому місті, які були причетними до його визволення, і вручили їй квіти й грошову допомогу в розмірі п’яти тисяч гривень.

Валентина Долженко разом з батьком, матір’ю і двома братами під час окупації перебувала в партизанському загоні імені Ворошилова, до якого входили шість підпільних груп, через які загін провадив агітаційну роботу, тримав зв’язок з населенням.

Щоразу, коли Валентина Семенівна згадує своє дитинство, то не втримується від сліз… На початку війни її батькові Семенові Івановичу було за сорок років. Спочатку він перебував у народному ополченні командиром взводу, а при наближенні німців до Кіровограда попросив залишити його в тилу для організації партизанського загону, для чого родина Долженків перебралася до Маловисківського ра-
йону, ближче до лісу, де чоловік став командиром партизанського загону імені Ворошилова, який півтора року – з червня 1942-го й по грудень 1943-го – діяв на території Єлизаветградківського, Олександрівського, Великовисківського, Кіровоградського ра-
йонів та міста Кіровограда до з’єднання з частинами Червоної армії у грудні 1943-го. У цьому ж загоні разом з партизанами з місцевого населення та колишніх військовополонених перебували брати Семена Долженка Тимофій і Григорій, перший з яких згодом загинув під час сутички з німцями, а також маленька Валя з мамою Марією Павлівною і двома братами – Анатолієм та Юрієм. У боях за визволення Кіровоградщини Анатолій і Юрій загинули, поліг в останні дні війни в Берліні і третій брат Валентини Семенівни – Володимир.

– На початку війни батько, мама, Толя, Юрко і я жили в радгоспі імені Косіора на квартирі в хаті жінки на прізвище Євтушенко, – розповіла Валентина Семенівна. – Батько налагоджував зв’язки з населенням різних сіл і готував явочні квартири. У цей час він під прізвищем Маркітан працював скотарем, Юрко – на лісопилці, Толя возив молоко. Одного разу ранком бригадир давав наряд усім на роботу, і батько помітив, що якась жінка уважно на них дивиться, і так повторювалося декілька днів поспіль. Бригадир почав цікавитися, чи не Долженко, бува, прізвище в батька. Тоді він зрозумів, що потрібно йти в ліс, куди згодом перебралися й усі ми…

Партизани були пов'язані присягою: якщо товариш тяжко поранений і врятувати його неможливо, то краще пристрелити, адже німці партизанів катували безжально. Випробувати силу цієї клятви довелося й батькові. З роздробленою рукою та пораненою ногою він не міг іти далі. Долю командира вирішували голосуванням. Підняти руку, що означало смерть, довелося навіть моїй матері... На щастя, один з партизанів запропонував залишити пораненого в лісі, прикрити хмизом, а коли стемніє, спробувати забрати. Так і зробили: коли німці відступили, по командира повернулися, лікували травами, підручними засобами.

– Нелегкими стежками ходило моє дитинство, – продовжила жінка. – Під час боїв важко було зі мною в загоні, тому батьки віддали мене лісникові Дмитрові Чубову – зв’язковому партизанського загону. Батьки сказали, що то мій дід. Якось 1943 року німці вивели його на подвір’я, а я лишилась у хаті. Дмитрові Гордійовичу вони вибили зуби, зламали руку. Витягли з погреба драбину й кинули туди. Хату облили бензином, підпалили й поїхали. Лісникові вдалося вибратися з погреба, і він встиг врятувати мене з вогню й відвів у Бовтишку до людей, що також підтримували партизанів, а потім у Григорівку, де умовив залишитися в чужих людей, поки не знайде для мене іншого житла. Упродовж війни з нашою родиною ще не раз траплялися випадки, які інакше, як щасливими, не назвеш. Так було після того, як хлопця, що ніс партизанам від матері торбу хліба, застрелили німці. Зразу зібрали всіх господинь села й почали «приміряти» буханці під форми для хліба. Ось-ось виплило б, хто годує партизанів. Та поліцай якось боком поклав хлібину в її рідну форму і сказав: «Не підходить!» Згодом цей самий поліцай, коли батько ночував у хаті, оточеній німцями, уже «не помітив» його. Деякий час вони дивилися один одному в очі. Батько вже подумки прощався з життям, аж з вуст хлопця пролунало: «Тут нікого нема». Уже після війни наша родина намагалася розшукати свого рятівника, з'ясувати, хто він, чому так вчинив, чому служив німцям, але безуспішно.

Під час облави в жовтні 1943-го мене разом із сім’ями зв’язкових Дубівки і Брика заарештували. Чоловікам накинули петлі на шиї й потягли кіньми в село Федвар (нині Підлісне). Жінок і дітей німці посадили в машину й доправили в жандармерію у Федварі. Тоді мені було всього шість років. У жандармерії, крім нас, були ще заарештовані бійці Червоної армії. З часом нас із боєм відбили партизани. Після цих подій я вже до кінця війни була з батьками в партизанському загоні.

Відступаючи, німці грабували всіх підряд. Тоді батько отримав наказ брати в партизанський загін усіх, аби людей не вивезли до Німеччини. Зрозуміло, що новеньких перевіряли, чи вони не провокатори. Якось німці оточили загін. Люди три доби провели без води та їжі, пили з калюж, бо в криницю в лісі довелося кинути отруту. Криваву дизентерію лікували відваром кори дуба, бо не було ані ліків, ані лікарів. Добре пам’ятаю розповідь батька про бій, коли німці оточили загін. Він розумів, що єдиний спосіб вирватися з облоги – підпустити німців якомога ближче. Ворога чекали серед кущів у такому напруженні, що передати неможливо! Один хлопець не витримав, просив мою матір: «Краще вбийте мене!» Та аж розсердилася: «Оце на тебе ще кулю витрачатиму!» Тоді «ворошиловцям» вдалося прорвати оточення.

Своїм життям я завдячую людям, які під час війни ризикували собою, своїми рідними й переховували мене в себе. Власних дітей я назвала Анатолієм і Юрієм – на честь загиблих братів.