"ВГ" продовжує цикл публікацій про перейменування вулиць Кропивницького, розповідаючи про людей та події, на честь яких їх названо.
Вулиця Василини – вулиця Леоніда Куценка
Леонід Васильович Куценко народився 15 лютого 1953 року в селі Вільховому Ульяновського району Кіровоградської області в родині сільських учителів. З дитинства мріяв стати археологом, але старший брат Володимир порадив юнакові приділити увагу українській літературі. Саме тому 1974 року, після служби в армії, Леонід Куценко вступає до Кіровоградського педагогічного інституту імені Олександра Пушкіна на факультет української філології.
Викладачі відразу помітили здібного студента і сприяли розвитку його особистості. Ще на першому курсі він мріяв про шлях у науку. Був переконаний: не вийде навчатись в аспірантурі, буде директором школи. В останній рік навчання юнак уже знав, що буде працювати на кафедрі української літератури рідного ВНЗ, де п’ять років очолював комсомольську організацію. Навчаючись заочно в аспірантурі, 1987 року захистив кандидатську дисертацію "Багатство української радянської драматургії 20-х років XX століття".
Майже все свідоме життя Леоніда Васильовича пов’язане з Кіровоградським педагогічним університетом імені Володимира Винниченка, де він пройшов 25-річний шлях від викладача кафедри української літератури до професора. В 1996 році Леонід Куценко одержав почесне звання заслуженого працівника народної освіти. На посаді декана філологічного факультету працював майже п’ять років. Саме викладачам і студентам рідного вишу Леонід Васильович першим презентував свої книги, а ті, своєю чергою, першими привітали його, коли став він членом Національної спілки письменників України.
Цікавою сторінкою творчої особистості Леоніда Куценка стало літературне краєзнавство. Ще 1984 року побачила світ його перша книга "Музей І. К. Микитенка у Рівному", а 1995-го вийшов "Літературний словник Кіровоградщини", який і досі є популярним серед учителів та науковців краю. Леонід Васильович здійснив вагомий внесок у розвиток української літератури, відкрив широкому загалу ім’я Євгена Маланюка – одного з найкращих поетів української діаспори, дослідив цікаві сторінки життя відомих та маловідомих українських письменників, зокрема Д. Чижевського, М. Зерова, М. Куліша, М. Вороного, Ю. Дарагана, Л. Чернова-Малошийченка, Н. Лівицької-Холодної, М. Мирського, Г. Юри та інших. Творчий доробок талановитого письменника-літературознавця не залишився непоміченим широкою громадськістю. Про це свідчать літературні та краєзнавчі премії, а саме: обласна краєзнавча премія імені Володимира Ястребова (1994), обласна літературна премія імені Євгена Маланюка (2002), премія фонду Воляників-Швабінських при Фундації Українського Вільного Університету в США (2003).
У 2002 році Леонід Куценко захистив докторську дисертацію на базі Львівського національного університету імені Івана Франка, тема дослідження "Євген Маланюк: витоки й еволюція творчої особистості". Леонід Васильович був відомим громадським діячем, брав участь у багатьох літературно-мистецьких та краєзнавчих акціях, заходах, які проводили як науковці, державні установи, так і громада. Разом з однодумцями домігся увічнення пам’яті Євгена Маланюка на Кіровоградщині – встановлення пам’ятника на батьківщині поета в селищі Новоархангельську та меморіальної дошки на приміщенні Єлисаветградського земського реального училища, де вчився Євген Маланюк, перейменування вулиці Уфимської на вулицю Маланюка, заснування 2002 року обласної літературної премії імені Євгена Маланюка.
Леонід Васильович любив свій край і навіть не думав покинути його й податися у світи, хоча охоче працював у бібліотеках і архівах Праги, Варшави, Нью-Йорка. Він був справжнім патріотом, вірним сином України, та трагічний випадок обірвав його життя 22 грудня 2006 року.
Підготував до друку Юрій ЛІСНИЧЕНКО
