– Генріх Нейгауз – видатний виконавець, педагог, яскрава особистість. Ми знаємо його як успішного музиканта, життя котрого було наповнене творчими злетами, яскравими учнями й неймовірною популярністю. Він був представником того рідкісного типу людей, які здатні відчувати повноту життя і щастя існування навіть за дуже нестерпних обставин. На жаль, у його житті їх не бракувало. Особливо це стосується 1941 – 1944 років, що відомі як Свердловський період у долі нашого земляка. Правда про ті роки стала відомою лише в час горбачовської перебудови при відкритті архівів НКВС. Тоді з’явилася можливість дістатися і до документів періоду війни. Це зробила донька митця Міліца Нейгауз. Із них ми дізналися, що Генріха Густавовича заарештували четвертого листопада 1941 року. В ордері на його затримання було написано, що причиною для цього стала відмова їхати в евакуацію та бажання дочекатися німців. На це вплинуло, певно, і його німецьке походження, хоча підданим Російської імперії він став ще 1907 року й підданства надалі не змінював.
Генріх Нейгауз пробув на московській Луб’янці вісім з половиною місяців, з яких майже півроку – у камері-одиночці. В особовій справі арештованого вражає вирок – п’ять років заслання, який аж ніяк не рівнозначний інкримінованій йому провині в антирадянській діяльності. У той час за подібне давали десять років виправних таборів без права на листування. Певно, "нагорі" не мали наміру знищувати арештанта. Улітку 1942 року його направили у Свердловськ, де він уже мав змогу викладати в консерваторії. За нього клопотали друзі, зокрема й впливові. Але тоді й це багатьох не врятувало. Та Генріхові Нейгаузу пощастило. Через два роки йому дозволили повернутися до Москви, поновили на посаді професора консерваторії й нагородили медаллю "За доблесну працю в роки Великої Вітчизняної війни". Це стало ніби вибаченням за приниження й образи…
Наприкінці свого життя у щоденниках за 1963 рік він звертається до вічної проблеми стосунків митця і влади. Ніщо, окрім його внутрішньої потреби, не могло підштовхнути його до цих роздумів. Він міг обійти цю делікатну тему, адже ніхто не вимагав від нього таких свідчень. Певно, на це в нього були вагомі причини. Попри свою життєрадісність, Генріх Нейгауз на схилі літ відчув потребу ще раз пережити те, що багато хто з його сучасників волів би забути й не згадувати. Європеєць за духом і вихованням, дитя доволі благополучного часу, який передував Першій світовій війні, він намагався звести своє ставлення до часу, суспільства й навіть ідеології до гармонії. Мабуть, у цьому і є причина звернення до такої складної теми, як стосунки інтелігенції та влади.
Генріх Густавович грав і викладав як міг і як хотів. Це йому дозволяли робити блискуча освіта, знання п’яти мов, значне коло знайомств в артистичному середовищі, ознайомлення з виконавською майстерністю багатьох видатних музикантів. Усе це притягувало до нього публіку, особливо консерваторське студентство, у ті довгі роки, коли він викладав і грав у Тбілісі, Києві, Свердловську, Москві.
У нейгаузівській системі спілкування й у здатності до існування за будь-яких обставин йому допомагала іронічність, яка зменшувала вплив життєвого негативу, якого в житті митця було багато, але якому не було місця в головному, що робив Генріх Густавович, – у фортепіанній грі. Відповідаючи на запитання, чи може виконавець повністю розчинитися у виконуваному творі, він сказав: «За умови відмови від власного життя». Що це – плата за мистецтво чи шкодування за життям, яке могло бути іншим? Поціновувачі мистецтва фортепіанної гри можуть упевнено сказати, що «відмова від життя» Генріха Нейгауза стала для нього неповторним нейгаузівським виконавським стилем і власне його життям.
Записав Юрій ЛІСНИЧЕНКО
