— Питання може видатися некоректним, а проте, скажіть, будь ласка, чиї проблеми Вам ближчі і зрозуміліші — студентів (академічної молоді) чи мешканців 101-го мікрорайону?
— Тут однозначно не відповіси, подібної межі ніколи не проводив. Але можу сказати з певністю, що 101-й мікрорайон потребує більше депутатської уваги, ніж студмістечко. Ця багатоповерхова околиця міста — клубок нерозв’язаних проблем, що здебільшого виникли через відомчу підпорядкованість житлових будинків у 101-му мікрорайоні. Господар тут — акціонерне товариство “Кіровоградбуд”. Колись могутнє підприємство (нині воно переживає не найкращі часи), утримувати належним чином це житло не може.
Я, як депутат, неодноразово порушував цю проблему у міськвиконкомі. Щодо покращення умов життя людей дещо зроблено: відремонтовано дахи, ремонтувалися квартири, вивозилося і вивозиться сміття, не так ефективно, як хотілося б, але розвивається соціальна сфера (зокрема, за рахунок відкриття приватних магазинів, майстерень тощо).
Прикро це визнавати, але тут, у 101-му мікрорайоні, панує якийсь, сказати б, важкий настрій. Живуть люди тут переважно середнього віку (до речі, на моєму виборчому окрузі лише 40 пенсіонерів), але, як я помітив, більшість із них уже встигли розчаруватися у житті. Бюджетники втратили надію хоч коли-небудь вибратись із малосімейок, колишні робітники “Кіровоградбуду” — повернути здоров’я і зарплати, бо чимало з них — інваліди, мають професійні захворювання. А тепер, навіть щоб домогтися ремонту в своїх оселях, змушені оббивати пороги інстанцій. Сьогодні, мабуть, кожен повинен мати юридичну підготовку, бодай на рівні лікбезу, вміти захистити свої права. Якщо людина платить за квартиру, не має боргів, а їй відмовляють у ремонті квартири чи під’їзду, то вона може сміливо звертатися до суду.
Зі свого боку не залишаю у спокої і керівництво “Кіровоградбуду”. Наприклад, є тут проблема з телефонізацією, значить, слід хоча б на вулиці встановити телефони-автомати. Що і було зроблено.
А надалі, звичайно, треба передавати ці будинки у комунальну власність міста, щоб не було відомчої плутанини.
Дуже непокоїть мене також невпорядкованість нумерації будинків.
— До речі, щодо топонімії. Чи була така вже необхідність перейменовувати ділянку проспекту Правди на проспект Університетський?
— На це можна дивитись по-різному. Найбільше в місті студентське містечко (нараховує шість тисяч чоловік). Неподалік розташовані й інші навчальні заклади, їхні гуртожитки. Був сенс і була потреба якось позначити на мапі міста цей академічний сектор.
З гордістю скажу, що наш проспект Університетський повністю відремонтований, тут відсутня транспортна проблема, наша університетська їдальня — найкраща в місті.
Можна ще довго говорити про наші досягнення, але не хочу, щоб склалося враження, ніби все у нас так добре. Житейські негаразди щодня нагадують про себе.
— Мабуть, особливо це відчуваєте у депутатській іпостасі — як представник інтересів міської громади…
— Так. Наприклад, “Кіровоградбуд” відмовив у водопостачанні цілого мікрорайону — потрібне було моє втручання, підтримка міськвиконкому. Результат — вода в кранах є.
До мене щодня йдуть люди. Звертається лікар: “Колись давно, ще коли приїхала сюди молодим спеціалістом, отримала малосімейку. Багато років минуло: чоловік важко захворів, прикутий до ліжка, донька виросла, вже школу закінчує. І все це в одній кімнаті”. Як допомогти людям?
— А як на майбутнє, будете знову балотуватись до міської ради?
— Якщо трудовий колектив довірить, а виборці підтримають, то, звичайно, матиму за честь представляти їхні інтереси.
— Успіхів Вам, Володимире Миколайовичу, і дякую за розмову.
