Ну от і роздержавилися. Тобто стали самостійними. Міська рада більше не є засновником нашого видання. Відчуття двояке. З одного боку, цього так довго прагнули журналісти. Ковток Свободи, який розпирав груди у часи ранньої Незалежності, змінювався часом періодом жорсткого контролю і цензури. З іншого боку – економічні реалії останнього двадцятиліття завжди ставили незалежну пресу на межу виживання, а то й банкрутства.
І важко, і страшно. Це як вдруге народитися. І вже без маминого молочка (бюджетного фінансування) у непростій конкуренції із монстрами місцевого ринку спробувати завоювати твою, шановний читачу, увагу.
Прагнемо бути корисними членам нашої територіальної громади. Передовсім, чесними і незаангажованими, без гонитви за дешевою сенсацією і популізму. Право на власну думку має кожен. Але коли ця думка аргументована, коли ця думка не є пропагандою, коли ця думка зміцнює нашу державу і нашу віру в краще майбутнє. П’ята колона, малоросійство і «всьо пропало» не пройдуть ні під яким соусом. Бо – Україна понад усе!
Останнім часом тільки й розмов про доцільність воєнного стану, про заарештованих Росією моряків, про Томос, про президентські вибори, зрештою. Купа істерики і полярних позицій на телебаченні і в соціальних мережах. Де знайти істину, де золота середина? Країна і суспільство – на межі. На Донбасі війна вже довше триває, ніж так звана Велика вітчизняна. Тягне важкими гирями донизу, збиває із поступу, зі сталого економічного розвитку, не дає вповні задіяти механізми впливу на владу громадянського суспільства. Метал втомлюється, що вже говорити за людей. Але – прорвемося! Бо – Україна понад усе!
Згадаймо досвід наших дідів і прадідів часів української революції 1917-1921 років. Центральна Рада, Гетьманат Павла Скоропадського, УНР, ЗУНР, Директорія Симона Петлюри… Не змогли знайти спільної мови, не змогли об’єднатися – і втратили Державу майже на століття. Тому урок має бути таким. Усе, що поглиблює розкол в українському суспільстві, - це зло. Розхитуючи владу, яка вам неприємна, яка краде або діє неефективно, треба оцінювати; а які підпори ви будуєте, щоб прийняти вантаж цієї влади? Біда, якщо жодних. Втрата державності – це пекло. Невідомо, коли випаде шанс її повернути та яку ціну доведеться заплатити. Долі українських лідерів 100-річної давнини зобов’язані стати застереженням і для суспільства, і для політиків. Тобто особисті амбіції не можуть переважати державний інтерес, яким, утім, не можна прикривати відверту зраду. І досвід тих Визвольних змагань, власне, й підказує, наскільки це тонка межа, як легко її перейти, та хто в підсумку скористається з нашої слабкості.
Сергій ЗАПОРОЖАН
