Тривожні дзвони Пам’яті і сьогодні закликають кожного з нас пропустити крізь серце гірку пам’ять, обпалену Великою Священною війною. Саме тому 9 Травня та у День партизанської слави ми вшановуємо вікопомний подвиг тих сильних духом людей, які ціною власного життя здобували Перемогу в боротьбі з фашистами.
Він випестив перо любов’ю
Про газетяра та поета-лірика Петра Лахмана – героїчну людину з когорти мужніх і безстрашних – мені розповідав у дитинстві батько, який працював з ним до війни в редакції газети "Сталінським шляхом", що "заселила" перший поверх будівлі Кіровоградського райкому партії на колишній вулиці Яна Томпа Кіровограда (зараз Преображенська. – Авт.)
– Разом ми працювали з грудня 1940 року по червень 1941 року, проте за цей короткий час потоваришували, – розповідав батько. – У нас були спільні інтереси, були однолітками – 1916 року народження. Петро запам’ятався мені гострим розумом, умінням швидко і влучно писати, спілкуватися з людьми. Пригадую, у травні 1941 року на редакційній бідарці їхали ми удвох до Калинівки у творче відрядження. Петро й каже: "Погодься, гарно на степу!", а через хвилину прочитав уголос власні поетичні рядки:
Про любов написано багато.
Кожен з нас по-своєму любив.
Я ж люблю оце життя крилате
В шумі вулиць, в колосінні нив.
А ще батько розповідав, що Петро ніколи не їздив трамваєм, який курсував до війни вулицями обласного центру. Казав: "Давай підемо пішки. На людей подивимося". Так він вдивлявся в життя.
Хіба їм думалося, що вже у червні сорок першого мирне життя людей обірве Велика Вітчизняна війна, на яку батько пішов з першого дня, а ось Петро через проблеми із зором був позбавлений цієї можливості. Відтоді вони зв’язок втратили.
Лише з листа моєї матері на фронт, яка під час окупації жила у рідному селі Созонівці Кіровоградського району, батько дізнався про підпільника та партизана Петра Лахмана та його розстріл восени 1943 року разом з іншими українськими патріотами – членами очолюваної ним підпільно-диверсійної групи.
Батьківщино! Мій краю орлиний!
А ось що згадував про нього письменник Анатолій Хорунжий, до війни – перший голова обласного літоб’єднання у нарисі "Світлий образ", надрукованому в обласній газеті "Молодий комунар" від 30 вересня 1960 року: "Петро багато писав про степ, про сонце, людей. Завжди бачив їх світлими, радісними і веселими. Був хорошим молодим та закоханим у життя його поетом. Його перші вірші – це була пісня ранкової дороги. Він написав би багато талановитих творів. Того червневого дня, коли почалася війна, ми були з Петром разом у селі Грузькому під Кіровоградом. Йшли шляхом серед високих, розхвильованих хлібів. Якийсь вершник на ходу кинув нам тривожні слова. У його чорних очах, схованих за чорні скельця окулярів, я побачив сльози. Він дивився вдалечінь, гладив рукою колосся і довго не міг вимовити й слова. У дні, коли фашистські загарбники наближалися до Кіровограда, Петро Лахман виступав у пресі з патріотичними пристрасними віршами. В одній з останніх зустрічей перед евакуацією редакції Лахман признався мені, що його залишають у місті для підпільної роботи в тилу ворога".
Спогади про Лахмана залишив і колишній радист підпільної групи Василь Хитренко, надруковані в документальній розповіді кіровоградців Володимира Шурапова та Рози Федосєєвої "Земний уклін тобі, солдате…", виданої друком у 2005 році:
“Про свої враження від вистави Михайла Старицького " Маруся Богуславка", на перегляд якої його запросив Петро, він писав: "Я не розумію, що зі мною відбувається. Іду додому, а руки сверблять. Як так? Там дівчина з України, в полоні, серед чужих харцизяк, і таке зробила?! Вона врятувала полонених запорожців… Хотілося трощити, ламати, стріляти. На очі потрапили телефонні дроти. Рука якась сама по собі ковзнула в кишеню, затиснула кусачки, миттєво вилетіла. Я озирнувся навкруги. Клац, клац – і далі пішов. Шматки дроту попадали на землю. І лише тоді трохи вгамувався, спокійніше стало на душі. Бо та Маруся зі сцени наче запитувала мене особисто: а що ти можеш сьогодні зробити для своїх людей?”
Два роки і п’ять місяців перебував Кіровоград під фашистським ярмом. Під час окупації у місті діяли 6 диверсійних загонів і 16 підпільних груп, які проводили пропагандистську й диверсійну роботу в місті і в районах області. Одну з таких груп очолював наш земляк-патріот Петро Лахман, розуміючи, що це небезпечна і водночас священна боротьба не на життя, а на смерть.
Збереглися документальні матеріали з розповідями про те, що народні месники в жовтні 1941 року вивели з ладу телефонний зв’язок і спалили дощенту міську авторемонтну майстерню, знищили склад з фашистською амуніцією. Пізніше вирізали 350 метрів телефонного дроту на дільниці Кіровоград – Бережинка, а керівник групи Петро Лахман разом з товаришем Миколою Кукалом вирізав 300 метрів повітряного та 60 підземного кабелів між Кіровоградом і Бобринцем. Велику роботу члени його групи проводили у таборі для військовополонених: забезпечували їх харчами та одягом, під виглядом родичів звільняли з полону, переправляли в партизанський загін до Чорного лісу у Знам’янському районі поранених патріотів, зривали графіки відправлення молоді до фашистської Німеччини, поширювали антифашистські листівки. Петра Лахмана можна було побачити і у приміщенні обласного українського драмтеатру, який працював під час окупаційного режиму. Там теж зустрічалися учасники підпілля, які розробляли плани диверсійних дій проти фашистів.
У зв’язку з постійними переслідуваннями основна частина підпільників на чолі з Петром Лахманом групи б перебазувалася у приміське село Федорівку Кіровоградського району, однак у листопаді 1943 року гітлерівці вистежили патріотів і після звірячих тортур стратили у глибокому яру біля Сахарського мосту. І лише тоді, коли на початку квітня наступного року зійшов сніг, мужніх месників було поховано на Новомиколаївському цвинтарі у Кіровограді, а у середині 60-х років минулого століття відбулося їх перепоховання на Фортечних валах. – Авт.)
“Я пишаюся своїм батьком”
Весь повоєнний час живе у власному будинку на Старій Балашівці у провулку Лахмана, 5-а (до речі, він сусідить з вулицею, теж названою іменем патріота. – Авт.) Раїса Петрівна Нікуленко (Лахман) – його дочка, з якою я маю щастя бути знайомим.
– Серед розстріляних підпільників моя матір впізнала батька по шкарпетках. Його волосся посивіло від тортур, хоча йому було всього 27 років. Він лежав з простреленою головою і спаленими до кісток підошвами ніг, а його набряклі перебиті руки були міцно скручені колючим дротом.. Немов зараз бачу, як нескінченною низкою під звуки траурної музики йде потік людей. Всюди майорять прапори. Ридання матері – Тетяни Григорівни. Я, семирічна, сиджу біля закритої труни батька і теж плачу. Пригадую розповідь матері про те, що після отриманої звістки про арешт мого батька по сильному морозу босоніж вона добиралася путівцем до Кіровограда рятувати мене, свою єдину дочку. Дуже переживала, щоб зі мною нічого не трапилося. Серцем своїм відчувала біду. Мене, дочку підпільника, від неминучої смерті врятувала брехня, бо коли німець на вулиці запитав, хто я, назвалася чужим ім’ям: "Шура". До цього часу не розумію, чому тоді так зробила. Мама так раділа, побачивши мене живою! Однак після того тяжко застудилася, почала часто хворіти, а через три роки після розстрілу батька у тридцять років померла – була молодшою за нього лише на рік. На згадку про матір у мене залишилася фотокартка, де ми удвох А ще пам’ятаю теплі батькові руки, на які він мене брав, маленьку, і підкидав угору...
– А після війни як ваше життя склалося?
– По закінченні Кіровоградської середньої школи №11 вступила 1955 року до машинобудівного технікуму. Отримавши диплом техніка ливарного виробництва, поїхала на роботу за розподілом до Фастівського заводу хімічного машинобудування "Червоний Жовтень", що на Київщині. Згодом багато років працювала нормувальницею в ливарному цеху на кіровоградському заводі "Червона зірка". Мій покійний чоловік Анатолій був електриком на олійжиркомбінаті. Вже немає на світі і сина Сергія. Однак жити треба. Намагаюся не прислухатися до болячок. Поруч зі мною по сусідству – тільки подвір’я перейти – живе із сім’єю дочка Наталка. Пишаюся своєю онучкою Юлечкою
Щорічно 9 травня і 22 вересня – у День партизанської слави – старенька жінка, якщо дозволяє стан здоров’я, кладе квіти Пам’яті до могили батька та його друзів-підпільників. Каже, що не оминають її увагою школярі, сусіди, міська влада, вітаючи з вікопомними народними святами.
Наостанок зворушливої зустрічі щиро зичу Раїсі Петрівні здоров’я і оптимізму, а вона усміхається у відповідь і каже, що зараз головне – зберегти такий нетривкий мир та спокій на нашій українській землі.
