А тим часом, доля цієї жінки, її творча спадщина поступово, через десятки років після смерті, постають як значне явище в історії російської культури минулого століття. Навіть якби Ніна Леонтіївна залишилась тільки дружиною Георгія Шенгелі, його Музою, так би мовити, „Маргаритою для Майстра”, а після його відходу у вічність – хранителькою та упорядником величезного архіву Поета, то уже за збереження творчої спадщини чоловіка вона заслуговувала б глибокої вдячності і поваги.
Поет і перекладач, дослідник творчості Шенгелі Вадим Перельмутер присвятив Ніні Леонтіївні напрочуд глибоку і проникливу статтю „Айсигена” (так поет називав дружину). Вони познайомилися у 1921 році в літоб’єднанні „Литературный особняк”, а одружилися через 6 років. Прожили у шлюбі 27 років. Через шість днів після одруження (29 вересня 1927 року) Шенгелі написав Ігорю Сєвєряніну в Таллін: „…Я… женат вторично: на Нине Манухиной, поэтессе, очень умной, высоко интеллигентной и блестяще остроумной. У нее есть все Ваши книги (до 17 г.), и мы нередко читаем вслух любимые вещи”…
Позаду у поетеси Ніни Лукіної, завсідниці літературних салонів, вродливої, освіченої та розумної жінки, було бурхливе богемне життя. Одруження з лікарем Сергієм Манухіним; знайомство в санаторії Давос, де вона лікувала слабкі легені, з французом, графом Андре Фонтеном, яке переросло у пристрасне кохання. Загибель коханця на фронтах Першої світової війни, розстріл другого чоловіка, російського офіцера.
У післяреволюційній Москві Ніна Лукіна знаходить приятелів серед молодих літераторів, акторів та художників. І чи випадково у її найближчому оточенні бачимо блискучого дотепника, поета і перекладача Арго? Під цим псевдонімом в історію російської літератури увійшов уродженець Єлисавет- града Абрам Гольденберг (1897-1968), син власника друкарні, вихованець місцевої гімназії. Згодом, у знаменитій мемуарній книзі "Алмазный мой венец" (1978) Валентин Катаєв виведе його під прізвиськом „Большой остряк”.
Ніна Леонтіївна брала участь у популярних у ті часи Турнірах поетів, виступала на одній сцені з В. Брюсовим, А. Бєлим, С. Єсеніним, В. Маяковским, М. Цвєтаєвою та багатьма іншими. Її виступи були ефектними, оскільки, як згадують сучасники, „...И в Кафе поэтов, и в каком-нибудь зале, набитом солдатами и матросами, она выходила на эстраду в вечерних платьях, сшитых у французского модельера Пуаре, сияя бриллиантами, еще не сданными в ломбард. Однажды некий крупный чекист спросил, не боится ли она появляться перед „победителями” в таком виде. И она ответила, что эти платья и бриллианты – знак равенства этой публики с той, предреволюционной, перед которой она появлялась в тех же платьях и бриллиантах. И всего любопытней – эта публика принимала „на ура” ее стихи, особенно „Мечту о Париже”, ей, публике, хотелось „красивой жизни”…
У 1924 році, хоч і крихітним накладом, вийшла її перша збірка віршів під назвою „Не то...”. І залишиться вона першою й останньою прижиттєвою книгою поетеси. Ні! Після одруження з Георгієм Шенгелі, Ніна Леонтіївна не припинила писати вірші. Вона писала їх все життя, бо інакше не могла, але призначались вони не для друку. Уже згаданий нами В. Перельмутер пояснює це так: „Она понимала, что обречена оставаться в тени Шенгели, что его сильный, темпераментный дар и феноменальная работоспособность для нее недосягаемы. Но явления природы сравнивать нелепо: одно не лучше другого, они просто разные. И в стихах ее не видно влияния, зависимости от Шенгели, разве что обретенная уверенность голоса и руки, всё более – с годами – резкий, беспощадный прорыв к сути переживания”.
А ще Ніна Манухіна-Шенгелі все життя займалась перекладацькою діяльністю. Вона перекладала французьких, грузинських, литовських, латиських та середньоазіатських поетів. І робила це настільки вдало, що заслужила похвалу самого Корнія Чуковського.
У квартирі Шенгелі знайшов притулок 16-річний Арсеній Тарковський (1907-1989), який прибув з Єлисаветграда до Москви лише із зошитом віршів у солдатській шинелі, голодний і без грошей, але з палким бажанням навчатися у столиці письменницькому ремеслу. Арсеній Олександрович згадував: „После экзаменов, состоявших из чтения моих собственных стихов и разговоров о литературе, я был принят в учебное заведение, где так же, как теперь в Литературном институте, из юношей, без различия – талантливых или бесталанных, – пытались изготовить беллетристов и поэтов. Одним из моих экзаменаторов был Георгий Аркадьевич Шенгели...
Шенгели жил тогда в Борисоглебском переулке на каком-то поднебесном этаже в одной комнате со своей женой Ниной Леонтьевной. У них была собака Ворон, доберман-пинчер.
Крыша текла. Хозяева подставляли тазы, ведро и консервные банки, и струйки воды противно стучали по железу. В комнате было тесно, и стало еще тесней, когда Шенгели поселили меня под письменным столом. У меня там была постель и электрическая лампочка. Денег у меня не было. Георгий Аркадьевич кормил меня и заставлял писать стихи...” Потім Шенгелі спонукав Тарковського зайнятися журналістикою, допоміг написати перший фейлетон і влаштував замість себе в газету „Гудок”: „Так Шенгели связал мою жизнь с газетой, чтобы, – если он с Ниной Леонтьевной уедет из Москвы на лето, – я не умер с голоду и увидел, что такое работа и настоящая жизнь”.
...Справжня поезія виникає з великого горя і страждання. І творчість Ніни Леонтіївни після смерті Георгія Шенгелі – яскраве цьому підтвердження. Від самогубства її врятували вірші. Так народився цикл поезій з 13 віршів під назвою „Георгию”, про який скупа на похвалу Анна Ахматова сказала: "Это стихи "тютчевской силы"…
“Умереть не страшно... страшно умирать”...
Больше ничего ты не успел сказать...
Жалко улыбнулся и замолк навек...
Мир не содрогнулся... Умер Человек...
Холод рук скрещенных... скорбных губ излом…
Горем освященный опустевший дом…
Всё теперь не важно, надо лишь понять:
“Умереть не страшно... страшно умирать”...
14 января 1958
Навряд чи в світовій любовній ліриці знайдеться таке жахливе за своєю суттю відкриття для жінки, колишньої красуні:
Да, это - старость… и никто уже
не станет, задыхаясь, мне шептать,
что кожа у меня - атлас прохладный,
что у меня айвовое дыханье…
………………………………………………
Всё понимаю я... и все ж не меньше
мне больно от обиды, чисто женской,
что мне уже почти совсем не лгут...
Або таке зізнання:
Руки мои... в мелкой сетке морщин...
Зябкие... жалкие... Вам ли поэты
Самозабвенно слагали сонеты?
Вас ли клялся не забыть ни один?
Старые руки, под сеткой морщин...
Жадные губы не в вас ли впивались?
Вы ль под дождем поцелуев купались?
Кольца с заклятьем на вас надевали ?
Как вас любили!.. и как проклинали!..
Много их было, - покорных, влюбленных,
Кожею этих вот рук опьяненных...
Много... А только не все ли равно? –
В памяти стерлись, забыты давно
Все эти клятвы, мольбы и проклятья...
Помню?.. -
Предсмертное помню пожатье...
Ты, кто был счастья и жизни дороже, -
Только твое - я и помню... до дрожи...
26 января 1958
У 2006 році побачила світ ще одна книга віршів Манухіної під назвою „Смерти неподвластна лишь любовь...” Творчість поетеси представлена також в антологіях: „Сто одна поэтесса серебряного века" (2000), „Украина. Русская поэзия. ХХ век” (2007).
Володимир БОСЬКО
