– Афганістан – це невелика мало цивілізована країна, яка здавна вабила розвинені держави своїми корисними копалинами. А для Радянського Союзу її територія являла собою ще й вікно в Азію. Прорадянською державою Афганістан став у 1978 році, після так званої Квітневої революції, коли до влади там прийшов Нур Мухаммед Таракі. Однак на тому боротьба за владу в Афганістані не закінчилася, і у вересні 1979 року Таракі було вбито змовниками на чолі з Хафізуллою Аміном.
На відміну від Таракі Амін не був прихильником Радянського Союзу і залучив до державного управління радників США. Радянське керівництво бачило, що СРСР втрачає позиції в Афганістані. Налагодити співробітництво з Аміном дипломатичними шляхами не вдавалося, тому керівництво СРСР вирішило змінити владу в Афганістані. На роль нового афганського лідера знайшли Бабрака Кармаля, який симпатизував Радянському Союзу, де, до речі, й здобув освіту. Перед тим, як залучити Кармаля до організації заколоту, радянське керівництво сховало його в Чехословаччині, оскільки Хафізулла Амін оголосив полювання на нього. Водночас керівництво нашої держави уклало з урядом Аміна договір про те, що 200 радянських спеціалістів працюватимуть в органах державної влади Афганістану як радники з безпеки. Це були перші в тій країні радянські військові радники.
А в грудні 1979 року до Кабула таємно прибули шістдесят офіцерів зовнішньої розвідки СРСР, які мали готувати місцеве населення до виступів проти влади Аміна. Я був одним із них.
– Де ви тоді служили?
– В Олександрійському міському відділі управління КДБ в Кіровоградській області. Я мав звання старшого лейтенанта держбезпеки. За два роки до того я ще з 59 офіцерами КДБ з різних куточків країни пройшов спеціальну семимісячну підготовку у Москві та Вірменії і був готовий до розвідувальних та диверсійних дій у будь-якій країні.
– Пам’ятаєте день, коли вам сказали, що мусите їхати до Афганістану?
– Пам’ятаю. 25 жовтня 1979 року мені виповнилося 30 років. Зранку мене привітали співробітники. Ми збиралися піти увечері в ресторан, щоб відзначити день народження. Та опівдні мене покликали до телефону. Телефонував начальник управління КДБ по області. Він привітав мене і сказав, що я терміново мушу вирушити до Москви. До ресторану ми не пішли. Не встигнувши попрощатися із сім’єю, я того ж дня добрався до Кременчука. Там майже на ходу вскочив у московський потяг. Прибувши на базу КДБ, я зустрів офіцерів, з якими два роки тому проходив навчання з диверсійної підготовки. Там, на базі КДБ, я дізнався, що нас відряджають до Афганістану. Протягом тижня ми готувалися, а потім – переліт до Кабула. До афганської столиці нас доставили літаком, який перебував у персональному розпорядженні голови КДБ СРСР Андропова.
У Кабулі нас розділили на дві групи і поселили на двох віллах. І ми розпочали розвідувальну роботу, щоб виявити невдоволених афганською владою і озброїти їх для вчинення заколоту і приведення до влади Бабрака Кармаля. Переворот мав бути здійснений силами винятково афганської опозиції, наша ж місія полягала в тому, щоб організувати їх та навчити військовій справі.
– Під виглядом кого ви поселилися в Кабулі?
– Ні під чиїм виглядом. Одягнені в європейський одяг, ми виглядали як пересічні європейці, котрих там було багато. Протягом десяти– п’ятнадяти днів ми нишпорили Кабулом, щоб скласти карту з позначеннями розташування військових сил Аміна. Цю карту було доставлено до Москви.
Також ми формували підпілля. Залучали афганців, які навчалися в СРСР і володіли російською мовою. Озброїли їх. Зброю у великій кількості ми доставили із Москви.
Водночас там активно працювала американська розвідка. Афганці, надаючи нам потрібну інформацію, ділилися нею і з американцями. Вони були лояльні до всіх, хто платив гроші. Так американці дізналися про те, що ми, представники КДБ, готуємо в Афганістані переворот, і донесли про це Аміну. Той наказав замінити охорону на стратегічних об’єктах, змінити паролі.
Довідавшись про ці заходи Аміна, ми доповіли в Москву. Там вирішили не відміняти операцію, оскільки машину уже запущено, а потреба у приведенні Бабрака Кармаля до влади не відпала. Радянське керівництво розпорядилося ввести війська до Афганістану. Першим нашим бойовим підрозділом, який направили у цю країну, став полк Вітебської десантної дивізії. До Афганістану вилетіли літаки, на борту яких були, крім людей, бойові машини, пальне, провізія, вода, дрова.
Приземлитися вони мали на військовій базі в Баграмі, це кілометрів за сімдесят від Кабула. Група моїх колег (офіцери КДБ) була уже там, щоб увімкнути вогні на посадковій смузі. Та американська розвідка дізналася про наші плани, і вояки Аміна оточили ту військову базу. Виникла загрозлива ситуація: приземлення літаків стало неможливим, а пальне закінчувалося, так що й дороги назад не було. Тоді Москва наказала нашим штурмувати базу в Баграмі. Було перебито багато афганців, але базу оперативно взяли, а посадку літаків забезпечили. Це сталося 25 грудня 1979 року. Так в Афганістані опинився перший військовий контингент Радянського Союзу.
Невдовзі до Афганістану ввели ще й прикордонників та Ферганську десантну дивізію – так званий мусульманський батальйон (у цій частині служили таджики, туркмени та представники інших середньоазійських радянських народів). Ми були готові до здійснення збройного перевороту.
29 грудня ми, офіцери КДБ, розділилися по групах і повели військових у бої за генеральний штаб, службу безпеки, поштамт, інші стратегічні об’єкти.
– У штурмі якого з них брали участь ви особисто? Розкажіть про цю операцію детальніше.
– 29 числа о шостій вечора до нас у Баграм прибуло вище керівництво КДБ, у тому числі генерал Крючков. Нам поставили бойове завдання, налили по сто грамів, і – по машинах. Я та ще троє офіцерів КДБ у супроводі роти десантників – сотні солдатів й офіцерів – поїхали до Кабула, щоб захопити комітет держбезпеки Афганістану. В нашому розпорядженні були дві вантажівки, дві бойові машини десанту, зенітна самохідна установка "Шилка".
Ми планували проникнути на територію афганської служби безпеки без бою, адже знали пароль. Та виявилося, що охоронці не відкликалися на нього. На нас націлили гранатомети, дула танків. От-от нас могли розстріляти. Ми доповіли про це керівництву й отримали команду штурмувати. Першою пішла бойова машина десанту. З розгону зламавши височенні металеві ворота, БМД влетіла на подвір’я, за нею – інші машини. Охоронці були не готові до цього, та й вояки з афганців погані. І хоча їх було вдвічі більше, ніж нас із солдатами, на штурм цього об’єкта нам виявилося достатньо чотирьох годин. О двадцятій почали, о двадцять четвертій закінчили. Багато афганців просто порозбігалося, хоча були й загиблі.
До ранку 30 грудня взяли й інші об’єкти, за винятком Тадж-беку – резиденції Аміна, яка була дуже укріплена. Штурм Тадж-беку тривав до шістнадцятої години. У цьому бою загинув і наш, як ми його називали, батько – Григорій Іванович Бояринов, полковник зовнішньої розвідки, начальник диверсійної школи у Підмосков’ї, де ми проходили навчання. Він командував штурмом резиденції Аміна. До речі, брав участь у Великій Вітчизняній війні, закінчив її підполковником. Дуже легендарна постать.
– Як відомо, під час тієї операції було вбито Аміна. А чи не постраждали радянські радники, які відповідали за його безпеку?
– Наші радники були заздалегідь виведені із зони ураження.
– Штурм Тадж-беку був вдалою воєнною операцією?
– Так. Втрати, яких ми зазнали, були допустимими з точки зору військової науки. Хоча, як я вже казав, коли ми прибули до Афганістану, нам не ставилося завдання штурмувати органи державної влади цієї країни.
Переворот мала здійснити афганська опозиція, ми повинні були їй лише допомогти.
Після того, як операція завершилася, Бабрака Кармаля привезли у радянське посольство в Кабулі. Він поговорив з нами, подякував, після чого його посадили в броньовану машину і доставили в президентську резиденцію. А ми з військовими почали готуватися до того, щоб повернутися до Радянського Союзу.
Та через три – чотири дні афганська опозиція підняла голову. Виник ризик нового перевороту. І Кармаль попросив керівництво СРСР про те, щоб радянські війська побули в Афганістані ще хоча б місяць. Наші погодилися. За місяць ситуація не стала стабільнішою. Виникали локальні сутички між опозицією і представниками афганської влади. Тому наш від’їзд додому відклали. Більше того, СРСР ввів в Афганістан додаткові військові сили. Почалися справжні воєнні дії. Спочатку наші лише допомагали афганцям, самі участі у збройних конфліктах не брали. Та, оскільки солдати з афганців не вельми добрі, радянські військові поступово втягнулися у воєнні дії. Коли ми почали воювати, справи пішли краще. І так затягнулося на десять років.
– Під час перебування в Афганістані вам доводилося бачити воєнні помилки, яких, кажуть, у тій кампанії було чимало?
– Були промахи, були ляпи, були дикі випадки, коли ми стріляли один в одного. Одного разу наша група, виконуючи бойове завдання, була одягнена у військову форму афганських солдатів. Про це не були попереджені в іншій нашій групі. По нас стріляли. Поки розібрали, що й до чого, дехто отримав поранення.
– А коли закінчилася ваша та інших офіцерів КДБ місія в Афганістані?
– 10 чи 11 січня 1980 року. Тим самим літаком Андропова нас доставили в Москву. Звідти ми роз’їхалися по місцях служби.
– Що ви привезли додому?
– Дублянку дружині, касетний магнітофон, деякі сувеніри – чотки і таке інше.
– А фотографії?
– На жаль, нічого не вдалося сфотографувати, оскільки камери у нас відібрали перед вильотом до Кабула.
– Мабуть, у вас розпитували вдома, на службі про відрядження в Азію.
– Кожен з нас, офіцерів КДБ, які взяли участь у тих подіях, письмово зобов‘язався не називати країну, де був. Я не мав права говорити про це навіть начальнику обласного управління КДБ. Звісно, співробітники здогадувалися про те, де я побував, але я нічого нікому не розповідав.
А восени того ж року, у вересні, моє начальство за місцем служби отримало телеграму з КДБ СРСР, в якій повідомлялося, що я такого-то дня маю бути в Москві. І підпис – заступник голови КДБ СРСР Пономарьов. Я зібрався, поїхав. У Москві мене чекала зустріч з офіцерами, з якими побував в Афганістані. У клубі КДБ СРСР відбулися урочистості, нас нагородили державними відзнаками. Тоді ж нам дозволили дещо розповідати про перебування в Афганістані. Звісно ж, окреслили рамки, в яких ми мали триматися, розказуючи про ті події. А про деякі речі я мовчатиму завжди.
– Чого стосуються ваші секрети?
– Спеціальних розвідувальних методик. Їх не можна розкривати, тому що вони застосовуються й нині.
– Яку нагороду ви отримали?
– Медаль "За відвагу". Це солдатська медаль, офіцерам її вручають у виняткових випадках.
– Михайле Михайловичу, а як вам Афганістан, його народ, звичаї?
– Коли ми прибули до цієї країни, були просто вражені. Більшість афганців жила ще за родоплемінним устроєм.
– А їм нав’язували соціалізм…
– Так. Вісімдесят відсотків народу не вміли ні читати, ні писати. Медицини немає, антисанітарія – страшенна. Пити воду, яку афганці зазвичай п’ють, ми не ризикували. Досить ковтнути такої води – і на три дні виходиш із строю. Те ж саме стосується їжі. Ми пили воду лише з артезіанських колодязів, додавали до неї марганцівку. Харчі споживали тільки ті, які нам доставляли з Ташкента.
Афганці виглядали дуже наляканими, ніби боялися європейців. Але варто було комусь із нас залишитися наодинці з ними в темному кутку – заб’ють і роздягнуть. Тому ми ходили містом не поодинці, а невеликими групами, озброєні.
Дорожнеча там страшенна. На базарах продавалися дрова на вагу. Кілограм дров по ціні – як десять кілограмів картоплі.
Валюта ходила різна. Платіжними засобами слугували і радянські карбованці, і долари США, і чеки Зовнішпосилторгу СРСР. Я бачив, як розплачуються монетами, які були в обігу ще років сто тому.
П’ятниця в афганців – особливий день, вихідний. Якщо хтось помирає у п’ятницю, всі веселяться – танцюють, співають. Для них це означає, що Аллах забрав покійника, а той забере усіх своїх рідних. А от смерть в інші дні – це траур.
Ціна людського життя в Афганістані невелика. Як правило, у сім’ї – десятеро – п’ятнадцятеро дітей. Якщо увечері недораховуються однієї дитини, не надають цьому особливого значення, не шукають. А часто навіть не знають, скільки в них дітей.
Будинки простих афганців – без дахів, щоб Аллах чув молитви. Від дощу такі помешкання не захищають зовсім.
А одного разу я з товаришем побував у гостях в афганців. Нас запросив офіцер поліції, який здобув освіту в Москві і жив у будинку європейського типу. Зайшли, до нас підбігла дівчинка, щось лепече по-своєму. Мій товариш взяв її на руки. Господар, побачивши це, насторожився і каже, що так не можна. Треба хлопчика брати, сказав він, бо взяти дівчинку – це тяжка образа сім’ї. Ми зрозуміли, що якби потрапили в іншу афганську сім’ю, то довелося б скрутно.
– Як ви оцінюєте воєнні дії Радянського Союзу в Афганістані тепер, через стільки років?
– З огляду на сьогоднішній день зрозуміло, що війна в Афганістані була не потрібною. Але наприкінці 1970 років такого розуміння бути не могло. Були наддержави – Радянський Союз і США, які змагалися за присутність в Афганістані. Для нас питання стояло так: або ми увійдемо в Афганістан, або американці поставлять там свої військові бази. Другий варіант означав би те, що нам довелося б посилювати свої позиції на радянській території Середньої Азії, підтягувати війська до кордону, а це великі витрати.
– Утім, перший варіант виявився ще гіршим. Стільки людей загинуло…
– Ведучи війну, радянські керівники не врахували менталітету афганського народу. Добре, що через десять років похопилися і вивели звідти війська. Що стосується мене особисто, я в Афганістані виконував накази, котрі сприймав як завдання Батьківщини. Це була моя молодість, моя служба. І я ніколи не кажу, що брав участь у якихось поганих справах. Я пишаюся цією місією.
Розпитував Віктор КРУПСЬКИЙ
Михайло КУРАХ: УСЬОГО ПРО НАШУ МІСІЮ В АФГАНІСТАНІ Я НЕ РОЗКАЖУ НІКОЛИ
Читайте також
