Любов – то великий дар, що дається людині. А якщо її вдається пронести через усе життя, то це, мабуть, і є найбільше щастя, подароване долею. Саме так сталось у наших героїв – Михайла та Валентини Водяницьких, які, покохавши одне одного, виплекали й зберегли своє почуття, і ось вже 50 років разом радіють кожному щасливому дню, прожитому разом.
А починалось усе наприкінці далекого 1963 року, коли молодий футболіст Сухумського “Динамо” Михайло Водяницький приїхав у Кіровоград до свого брата Леоніда. Думав, погостює, та й повернеться, але гостини розтяглися на все наступне життя.
...Був морозний грудень, у футболістів тривали відпустки, то чом би й не провідати рідні місця, адже батьки Водяницького були родом з Кіровоградщини, брат осів в обласному центрі після Великої Вітчизняної війни, до того ж, він був затятим уболівальником місцевої футбольної команди “Зірка”. Тож і майнула у родичів така думка: “А може, перспективному спортсменові залишитись у Кіровограді? Що заважає йому піднімати честь і славу саме кіровоградського футболу?”
У Михайла щодо цього були свої плани, адже його “сватали” в інші провідні футбольні клуби, зокрема київське “Динамо”. Хоча чому б і ні: “Зірка” була на підйомі, популярність у місті, шана вболівальників, симпатії керівників міста й області. Що може завадити молодому футболісту з вищою освітою впевнено будувати свою спортивну кар’єру? Та й братова дружина вчинила не те, що хитро, а по-жіночому мудро. Вона тоді працювала на міжміському переговорному пункті і познайомила Михайла зі своїми колегами-телефоністками – сестрами Валентиною й Людмилою. Юнакові сподобалась 21-річна брюнетка Валя, старша із сестер. Як потім сам собі пояснював Михайло ту іскру, що спалахнула між ними, саме у Валентині він побачив ті якості, за які чоловіки цінують жінок на Кавказі. Себе він вважав саме кавказьким чоловіком, бо народився у Сухумі, краї теплому та гостинному. Саме туди батько перевіз родину, рятуючи від Голодомору. Там і народився Михайло, тому всотав у себе звичаї й традиції грузинів та абхазців
На перше побачення він запросив дівчину в кіно. А потім все розвивалось напрочуд стрімко: ось тобі разом зустрічали новий 1964 рік, а вже 23 лютого, в День Радянської армії та Військово-морського флоту, святкували весілля. Тодішня зима була екстремальною для юнака, що раніше проживав у південних широтах. Але навіть 20-градусні морози не згасили його пристрасних почуттів.
– Моя душа летіла у сімейний рай, який триває вже 50 років, – розповідає Михайло Федорович. – На весіллі гуляли всі родичі, батьки з обох сторін, вся футбольна команда на чолі з тренером Віктором Жиліним. А в березні, перед поїздкою на збори у Закарпаття, я звернувся до керівництва команди та партійних органів із проханням надати мені помешкання. І вже наприкінці наступного дня отримав ключі від двокімнатної квартири. Тож залишивши молодій дружині гроші на меблі, я вирушив здійснювати спортивні подвиги, а на її плечі лягли турботи з облаштування нашого сімейного гніздечка.
А потім молодий гравець “Зірки” зрозумів, наскільки йому важко полишати родину, їдучи на ігри, збори тощо. Тож прийняв рішення: сімейне життя і футбольна кар’єра – речі не сумісні. Й обрав осілий спосіб життя. Щоправда, тоді Михайла запросили до олександрійського “Шахтаря” відіграти сезон 1965 року, і він прийняв пропозицію, але на своїх умовах. Там погодились. Михайло Федорович згадує, як під час домашньої гри на місцевому стадіоні диктор оголосив вітання капітану команди Михайлу Водяницькому з народженням сина. Стадіоном прокотився потужний гомін кількох тисяч вболівальників. І той вибух підтримки запам’ятався Михайлові на все життя.
– Дружина та маленький син зробили мене найщасливішою людиною на світі, і це відчуття не полишає мене й донині, – зізнається Михайло Водяницький.
Сина назвали Сергієм. Батько покладав на нього чималі надії саме у спортивному плані, думав, що той також стане футболістом. Але Сергій вирішив вступити до КІСМу, сказавши, що у нього – свої плани на життя. Батько погодився, адже у кожного – своя дорога. Сам же Михайло Федорович пішов з великого спорту, завершивши свою спортивну кар’єру. Але все своє наступне життя працював саме на спортивній ниві: інструктором з фізкультури у різних трудових колективах, згодом – керівні посади у ДЮСШ №3, “Колос”, був головою спортивного клубу в педінституті, тоді ж і закінчив факультет фізвиховання, маючи вже диплом вчителя історії та російської мови. Дві вищі освіти відкрили шлях на роботу в обком профспілки працівників освіти на посаду завідуючого оргмасовим відділом. На заслужений відпочинок пішов з посади інспектора відділу освіти Кіровоградського міськвиконкому.
– Завжди на різних ділянках роботи я ставив перед собою завдання бути серед людей, власним прикладом доводячи, що фізкультура і спорт – велика допомога у трудовій діяльності, – веде далі свою розповідь Михайло Федорович. – Вмів організувати людей, завжди дотримувався дисципліни, та й гарна фізична форма дозволяла постійно бути попереду. Але родина була й залишається для мене на першому місці. Дружина продовжувала працювати у сфері зв’язку і дослужилась до начальника цеху міжміської телефонної станції.
– Усе життя я оберігав свою Валентину Мефодіївну від нежіночої праці, – з теплотою у голосі каже Михайло Федорович. – На дачі чи городі лопата або граблі були лише моїми інструментами. Дружина там відпочивала. Якось хотіла мені допомогти, а я їй запропонував піти порахувати всі квіти на ділянці і не підпустив до важкої роботи. Той випадок й досі вона пригадує, говорячи, що то був справжній прояв турботи й любові.
А ще Михайло Водяницький згадує, як вони з дружиною приїхали у відпустку до батьків у Сухумі, пішли на ринок скупитися. Валентина затрималась біля прилавків із м’ясом, а продавець почав виявляти до неї знаки уваги. Як же скипів тоді Михайло, зіграв тоді його кавказький характер, мовляв: це моя дружина, і не дозволю жодних двозначних натяків. З тих пір він ніколи не відпускав дружину ходити по Сухумі саму, бо не зі слів знав про любовні прояви кавказьких чоловіків.
– Зараз у мене з дружиною є найбільше багатство – онучка Оленка, – м’якшає голос щасливого діда. – Наш син зростав у любові, й він переніс ці почуття на свою родину. Для дідуся й бабусі вона – найцінніший скарб, тому й увібрала в себе найкращі якості, які панують у родині, – ніжність, турботу, любов до рідних та близьких. Вона струнка та гарна, як кавказький кипарис. Займається танцями. А це легкість ходи і грація, що відразу привертає увагу оточуючих. На 16-річчя ми подарували онуці поїздку в Париж. Скільки було у неї вражень, а головне – вдячність за все, що ми робимо для дівчинки. Зараз Олена готується взяти свій перший життєвий рубіж – вступити до вишу.
Сам же Михайло Федорович вважає, що його сімейне щастя відбулось завдяки коханій дружині, з якою крокує по життю вже багато-багато років.
– Це як вдихаєш запах магнолії – і відразу поринаєш у вир райської насолоди. Доля подарувала мені чудову дружину, кохання на все життя, я виростив сина, створив міцну родину – це справжнє щастя, – переконаний Михайло Водяницький. Можливо, той, хто розчарувався у коханні, візьме до уваги приклад нашої сім’ї, коли любов та повага один до одного не полишали нас жодного дня, а лише зростали й міцніли.
Оксана ВЕРСТЮК
