Як відомо, протягом останніх двох століть топонімічна політика в Україні мало брала до уваги історичні та культурні традиції власне українського народу, будучи підпорядкованою у першу чергу імперським інтересам, – спершу російським, а згодом радянським, – котрі однаково байдуже ставилися до української культурної матриці.
У практичній площині ця політика оприявнилася в двох тенденціях. Перша полягала в наданні новозаснованим містам назв, що відповідали б претензіям імперії на культуртрегерську й цивілізаційну місію в краї, з подальшим потрактуванням його як «ісконно» своєї території (фортеця Александр-шанц – Херсон, фортеця Св. Єлизавети – Єлизаветград), долученої до відродження колишньої Візантійської імперії під скіпетром Романових (стилізовані «під античність» назви на кшталт Севастополь, Овідіополь, Мелітополь, Сімферополь, Одеса тощо). Друга тенденція втілилася вже в радянський час в численних змінах як старих імперських назв, так і давніших українських (Катеринослав – Дніпропетровськ, Єлизаветград – Кіровоград тощо). Перейменування радянських часів, що пройшли в три періоди (20-ті, 30-ті та 50–60-ті роки XX ст.), увічнювали здебільшого ідейні цінності комуністичного режиму, імена його лідерів, а в назвах малих адміністративних центрів і населених пунктів (смт, сіл) ще й суто російську топоніміку, властиву центральним і західним регіонам Росії (Широкіно, Вєсьолоє та ін.).
Історія перейменувань теперішнього Кіровограда відбиває обидві вищезгадані тенденції, жодна з яких не брала під увагу історико-культурну специфіку регіону, керуючись виключно політичними пріоритетами тієї чи іншої влади: фортеця Св. Єлизавети (1752), Єлизаветград (1775), Зинов'євськ (1934), Кірово (1934) і, зрештою, Кіровоград (1939).
Важливо, однак, відзначити, що практично жодне з поселень Півдня України не виникало на порожньому місці, маючи своїми предтечами козацькі або османо-татарські населені пункти. Нинішня Кіровоградщина і почала колонізуватися українськими козаками ще в XVI ст., наприкінці XVII ст. міцно закріпившись за величезним регіоном вольностей Запорозької Січі. У XVIII ст. ці терени в адміністративному відношенні належали до Буго-Гардівської паланки Війська Запорозького Низового. Водночас вони активно залюднювалися вихідцями з Гетьманщини. Саме тут існували відносно великі населені пункти Лелеківка та Ковалівка, до яких тяжіли довколишні козацькі зимівники.
Із середини XVIII ст. частину цього регіону Російська імперія відвела для оселення сербів, котрих Петербург переманив зі Священної Римської імперії в рамках т. зв. «міграційної війни» з австрійською короною. Саме відтоді тут розбудовується фортеця Св. Єлизавети, як опірний пункт регіону, маючи виключно мілітарний характер забудови і населення. Містом у класичному розумінні вона стає вже пізніше, втративши своє первісно воєнне значення.
Таким чином, склалася доволі парадоксальна, але на загал поширена для регіону ситуація, коли історично давніші козацькі поселення, що сформувалися в XVI–XVII ст., але розвиток яких був перерваний імперською колонізацією, так і не переросли в міста. Натомість імперські новотвори упродовж довгого часу не були містами, являючи собою лише фортеці та військові бази, фактично позбавлені цивільної периферії.
Враховуючи такий збіг обставин, найдоцільнішим видається надання місту назви, пов'язаної з топонімікою регіону, котра б водночас мала чіткі історико-культурні конотації з давниною. Такою назвою видається Інгульськ – від гідроніму Інгул, річки, на якій, власне, знаходиться теперішнє місто. Така назва є абсолютно дистанційованою від будь-яких ідеологічних алюзій, водночас оригінальною (не має аналогів в Україні) та відповідає топонімічним кодам практично всіх регіонів Європи (назви міст, похідні від гідронімів, є поширеним явищем).
Висновок підготував кандидат історичних наук, доцент кафедри давньої та нової історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олексій Сокирко.
