Не одну публікацію «Вечірня газета» присвятила дослідженням місцевих науковців та краєзнавців про долі непересічних представників української інтелігенції, які зробили чималий внесок у становлення української України. Ці люди були непохитні у прагненні зберегти український спадок своїх попередників. Особливо це стосується дітей корифеїв українського театру.
Продовжуючи цю тему, не можна не згадати про Марію Тобілевич-Кресан, прийомну дочку Івана Карпенка–Карого. Про неї інформації настільки мало, що потрібно витрачати чимало часу, щоб знайти хоч якісь відомості про цю талановиту, але чомусь забуту нащадками письменницю, перекладачку, театральну діячку, організаторку лялькового театру в Києві.
У матеріалі про Олену Петляш, унікальну оперну співачку, доньку Марії Садовської-Барілотті, була згадка про те, як в окупованому гітлерівцями Києві саме Марія врятувала від голодної смерті свою двоюрідну сестру Олену Петляш. То хто ж така Марія Іванівна Тобілевич-Кресан? Про неї докладно розповів дослідник творчості корифеїв українського театру директор Державного архіву Кіровоградської області Олег Бабенко.
– Про Марію Іванівну ми знаємо мало. Раніше існувала думка про те, що діти корифеїв українського театру знаходились у тіні своїх видатних батьків і самі по собі, без згадки про тих батьків, нічого не варті. Думка абсолютно хибна, тому що на прикладі Марії Тобілевич-Кресан ми можемо стверджувати, що памʼять про свого видатного батька в радянській чи підрадянській Україні зберегла саме вона, допомагаючи матері – Софії Віталіївні Тобілевич (Дитківській) писати спогади про театральне життя Івана Карпенка-Карого. Ніде в радянські часи не згадувалось про те, що секретарем Софії Віталіївни була саме Марія Іванівна. Як не говорилося, що саме вона була секретарем і помічницею Миколи Садовського та Панаса Саксаганського. Чому про це не згадувалося? Мабуть, тому, що Марія Іванівна потрапила під жорна репресій української інтелігенції.
Першого заслуженого і народного артиста радянської України Миколу Садовського через його велич і похилий вік радянські каральні органи не чіпали. Адже ми знаємо, що Микола Садовський разом із військами Центральної Ради відступив до Львова, був декілька років в еміграції, а потім повернувся у вже радянську Україну. Отже, дядька не могли звинуватити, бо він – величина, а от племінницю долучили до списку діячів так званої Спілки визволення України. І в 1930 році Марію Іванівну заарештували. Скільки вона пробула під арештом і слідством, невідомо, але дядьки заступилися, і її випустили. Саме цей фрагмент біографії, власне кажучи, давав підстави замовчувати сам факт її існування та діяльності.
Я зацікавився особистістю Марії Тобілевич-Кресан, коли на початку 90-х років минулого століття журнал «Вітчизна» опублікував величезну добірку листів Івана Карпенка-Карого до своїх дітей. Дві третини тих листів були адресовані донькам – Ірині та Марії, які тоді навчались у Парижі. Достеменно невідомо, де саме навчались дівчата. В одних джерелах мовиться про Сорбонну, в інших – мовні курси в Парижі. Але так чи інакше декілька років Ірина та Марія провели у Парижі, навчаючись на мовних курсах, які давали документ про освіту з правом викладання французької та інших мов у тогочасних вищих та загальноосвітних навчальних закладах у всіх країнах світу. У тих листах видно неймовірну любов до дітей. Зокрема, де б Іван Карпович не перебував, пишучи ті листи – на гастролях у Кременчуці, чи в Києві, а ще є з десяток листів – з Хутора Надія, – з певною періодичністю він писав донькам, де краще міняти привезені з дому, а згодом і передані чи переказані ним царські червінці на французькі франки. Він, перебуваючи на Хуторі Надія, достеменно знав, в якому з банків у Парижі (а найчастіше рекомендував Ліонський банк) яким був курс рубля до французького франка.
Та повернімось до долі Марії Іванівни. Народилась вона у 1883 році. Але і тут залишається багато питань, адже за різними джерелами дата народження різниться на три роки. Завдяки мамі Софії Віталіївни вона здобула ґрунтовну освіту. Також у навчанні дівчинки допомагали друзі та соратники Івана Карповича, які гостювали в їхньому домі. Вже згодом, за одними даними - в 11-річному віці, а за іншими - у 14-річному, Марія поїхала на навчання до Полтавського інституту шляхетних дівчат. А згодом був Париж.
Звернімось до іншої сторінки біографії Марії Тобілевич-Кресан.
Працюючи над дослідженням творчості Івана Карпенка–Карого, я довідався, що в нашому обласному краєзнавчому музеї зберігаються уривки з неопублікованих на той час, а це були 1994 – 1995 роки, його незавершених пʼєс, а також деякі листи. Я тоді дивувався, що написані вони були не чоловічим почерком. Згодом від Володимира Шурапова – відомого театрального дослідника, який чув від відомого нашого земляка, письменника Миколи Смоленчука, який пішов з життя у 1993 році, я дізнався, що то був почерк Марії Тобілевич-Кресан, яка упорядковувала архів мами. І вже після смерті Софії Віталіївни та самої Марії Іванівни залишки архіву потрапили до нашого краєзнавчого музею. Що мене ще здивувало, що там був і лист до племінниці Жені. На той час ще був живий Віктор Биков, і ми дійшли висновку, що ніякої племінниці Жені у Карпенка-Карого не було. Мудра Марія Іванівна спеціально так писала, щоб зберегти копію того листа, її рукою переписаного. А сам лист був адресований Євгенові Чикаленку.
Минулого року відбулися традиційні Куценківські читання, за підсумками яких ми підготували черговий випуск науково-краєзнавчого вісника Центральної України «Між Бугом і Дніпром». У виданні є стаття співробітниці фондів обласного краєзнавчого музею Зої Грицайової, де вона стверджує, що саме цей лист був до Євгена Чикаленка.
– А чому ви не вважаєте, що це могла бути Джека, донька Марії Садовської-Барілотті, якій була присвячена публікація у «Вечірній газеті»?
- Справа в тім, що в тому листі є продовження тривалих розмов і дискусій, повʼязаних із поглядами на українське життя і українську дійсність, про вплив і завдання інтелігенції на перетворення цієї дійсності. З племінницею Женею Іван Карпенко-Карий про такі речі говорити просто не міг.
– Можливо, у Марії Тобілевич-Кресан був досвід, і вона розуміла, що таку інформацію треба закодувати, щоб вона залишилась і дійшла до нащадків.
–Ті уривки пʼєс Івана Карпенка–Карого таки були надруковані у виданнях його творів, упорядкованих Яковом Мамонтовим , Сергієм Єфремовим. Саме завдяки цим мудрим чоловікам вийшли друком перші спогади про корифеїв українського театру, які належать перу Софії Віталіївни Тобілевич, де був зроблений правильний на той час акцент, а саме обґрунтовувалась необхідність творчості Карпенка-Карого для пролетарської революції. Вони свідомо пролетаризували Карпенка-Карого, не написавши всю правду про його родовід, його творчість, а робили акцент лише на тому, що було суголосним революційним перетворенням молодої радянської держави. Це, очевидно, допомогло втриматись на цьому світі і Софії Віталіївні, і, що найголовніше, зберегти від повного знищення у довоєнні часи Хутора Надія, бо всі знали, що це Хутір І. Тобілевича (Карпенка-Карого), а його творчість потрібна радянській державі. Для прикладу, ми знаємо про період замовчування творчості Марка Кропивницького, Михайла Старицького, бо не знайшлося людини-біографа, яка б їх спролетаризувала. Кропивницький був шляхтичем за походженням, як і Старицький, коріння роду якого сягало Рюриковичів, що зовсім не вписувалося у тодішнє загальне уявлення про становлення українського народу. І якщо Кропивницький певний час був повністю вилучений із памʼяті, Старицький не просто вилучений, а й заборонений, то лише у післявоєнні часи – до ювілею про них згадали. А у Карпенка-Карого з 19 пʼєс замовчувалися тільки три – «Суєта», «Житейське море» і «Понад Дніпром». Це твори - про українську інтелігенцію, про її пошуки, про те, яким повинно бути українське життя в Україні, пам’ятаймо – в умовах поневоленя в той час московським царатом.
Але повернемось до Марії Тобілевич -Кресан. Вона і є уособленням того національного відродження в українській літературі, українській культурі. Вона і чимало представників тогочасної інтелігенції, культурних діячів були носіями українських традицій, української думки, яких просто фізично винищували. Пригадаймо Людмилу Старицьку-Черняхівську і багатьох-багатьох інших.
Марія Іванівна ж після сибірського заслання, куди вона потрапила після засудження за справою СВУ, повертається до Києва у 1941 році. Щоправда, в різних джерелах ця дата різниться. Мовиться про 1938 – 1939 роки, а також про 1940 – 1941 роки. Працювала в одній з київських шкіл вчителькою української мови. Це при тому, що вона знала, за різними джерелами, від трьох до шести іноземних мов, була однією з небагатьох перекладачок творчості іноземних класиків – Бальзака, Р. Тагора, Шекспіра, деяких німецьких авторів.
Після окупації Києва нацистами у 1941 році Марія Іванівна засновує сиротинець – притулок для дітей. І на цьому офіційна інформація про її діяльність під час воєнного лихоліття завершується. Але на сторінці Вікіпедії, присвяченій Київському академічному ляльковому театру, говориться, що у 1946 році він відновив свою роботу, а його директором стала Марія Тобілевич-Кресан. Вдалося встановити, що у період окупації Києва Марія Іванівна, рятуючи безпритульних дітей, домоглася від окупаційної влади створення сиротинця. А оскільки діти потребували не лише хліба, а й духовної їжі, вона зробила з того сиротинця те, що ми сьогодні називаємо навчально-виховним комплексом. І частиною того комплексу був відроджений довоєнний ляльковий театр, який згодом переріс в окрему творчу одиницю. Саме тоді була залучена до роботи з дітьми Олена Петляш та інші представники творчої інтелігенції, що врятувало їм життя від голодної смерті.
За радянськими законами, таку діяльність можна було трактувати як колаборацію із гітлерівськими окупантами. Хоча діяльність театру в умовах окупації під таке визначення не підпадає, бо його діяльність була спрямована на полегшення долі співвітчизників. Театр, в тому числі ляльковий, не пропагував фашистські чи нацистські ідеї, а навпаки – утверджував загальнолюдські цінності, завдяки яким тепліла думка про повернення до нормального життя. Не треба забувати, що на початку окупації гітлерівська Німеччина заохочувала створення місцевого самоврядування, загравала з місцевим населенням, щоб не було створено руху опору.
Я розмірковував над тим, чому відразу після визволення Києва від німців Марія Іванівна Тобілевич-Кресан була призначена радянським керівництвом директором лялькового театру. Очевидно, ми можемо лише припускати, що в період нацистської окупації вона виконувала ще якусь роль, про яку знали радянські органи.
Я кажу про розгалужене київське підпілля. Тож свідченням того, що людину не арештовують, не карають за перебування і навіть роботу на окупованій території, а дають відповідальну посаду, очевидно, і є те, про що ми не знаємо, а можемо лише здогадуватися. Цю сторінку біографії Марії Тобілевич-Кресан ще доведеться вивчати. Думається, що, коли Інститут національної памʼяті налагодить роботу свого архіву, а туди будуть передані всі архіви репресивних органів, ми зможемо довідатись про реальні події у житті цієї непересічної жінки.
Тема «Марія Тобілевич-Кресан і театр для дітей» досі по суті залишається невисвітленою. А в цій сторінці діяльноті Марії Іванівни добре проглядається продовження і втілення в життя творчих ідей Марка Кропивницького, який дбав про розвиток театральної справи для дітей, її наповнення відповідним репертуаром.
До речі, ми добре знаємо з біографії Івана Тобілевича (Карпенка-Карого), що над своїми народницькими проєктами він працював у Єлисаветграді разом із викладачем кавалерійського юнкерського училища Йосипом Варфоломійовичем Шевченком, який тут був кадетом і після випуску служив. Так ось звʼязки родини Тобілевичів із родиною Шевченків і продовжила Марія Іванівна Кресан, вийшовши заміж за нащадка сестри Йосипа Варфоломійовича Ганни Варфоломіївни Шевченко. Ганна свого часу вийшла заміж за поліського поміщика і мирового судді з-під Чорнобиля Миколу Діонісимовича Прохорова, а наймолодшою дитиною в родині Прохорових був Борис 1886 року народження. Їхні долі переплелися, і Марія Іванівна вийшла заміж за Бориса Миколайовича Прохорова. Таким чином, ті давні звʼязки між родинами підтвердилися, продовжилися у новій якості.
А ще однією із загадкових тем, пов’язаних з родиною, вірніше, нащадками Івана Тобілевича (Карпенка-Карого) є її звʼязок із родиною Івана Франка. Син Карпенка-Карого Юрій навчався у Львівській політехніці і мешкав у родині Івана Франка. Йдеться про батька Андрія Юрійовича Тобілевича, який був засновником і першим директором музейного закладу «Хутір Надія».
Усі представники української інтелігенції (родини Тобілевичів і Франків, а ще – Косачів, Старицьких, Лисенків та ін.) робили спільну справу – розбудовували українську Україну в умовах її упослідження у складі Російської та Австро-Угорської імперій. Вони робили українців українцями. Тож на духовно-ментальному рівні були братами і сестрами, допомагаючи один одному у побутових і питаннях творчої еволюції. Тому дуже важливо віднайти всі необхідні джерела, узагальнити, осмислити їх, щоб мати ширшу можливість популяризувати діяльність відомих постатей, які мали певні ідеї, щоб їх розвинути, модернізувати тощо. Бо вони хотіли створити вільну Україну.
На завершення зазначу, що життєвий шлях Марії Іванівни Тобілевич-Кресан завершився у 1957 році. Вона похована поруч із матірʼю Софією Віталіївною, яка померла у 1953 році на 92 році життя. Поховані вони на Байковому цвинтарі у Києві, не так далеко від могил Миколи Садовського та Панаса Саксаганського. І це ще раз засвідчує, що роль Софії Віталіївни та Марії Іванівни у збереженні памʼяті про Івана Тобілевича (Карпенка-Карого) була відома і тогочасній владі. Якби Марія Іванівна була звинувачена у колабораціонізмі під час Другої світової війни, на Байковому кладовищі її б не поховали.
– Наостанок хочу нагадати слова Оксани Забужко про те, що цвіт української нації, інтелігенції влада у кожному покоління знищує, але, незважаючи на це, українська нація відроджується.
– В одному із своїх досліджень творчості Івана Тобілевича (Карпенка-Карого) «На сторожі духовності» я писав, що Карпенко-Карий у своїх драматичних творах використовував формулу, яка відома ще з часів античного театру: показати людину, якою вона повинна бути - образ інтелігенції у пʼєсах «Понад Дніпром», «Суєта» та «Житейське море», і якою людина бути не повинна. Тому, розбираючись, чому ми, сучасні українці, у масі своїй є такими, якими є (тобто з ослабленим національним самоусвідомленням, а відтак – і подекуди відсутніми почуттями власної національної гідності, адже за тридцять років у своїй державі навіть мову рідну не спромоглися вивчити і вивести із затінку упосліджень), маємо розуміти, що є питомі українські риси національного характеру і риси (на жаль, вони в декого стали домінантними), прищеплені зайдами і поневолювачами українського народу. Тому поки ми не позбудемося отих нам прищеплених чужинцями рис, будемо ходити по замкненому колу необхідності звірятися думками й ідеями із своїми великими попередниками. І це тому, що зараз, на жаль, ми все ще змалілі духом і менш спроможні до самовідданості й звершень, ніж вони тоді.
Записала Леся ЖУРАВСЬКА
