Початок “Доля архіву фортеці св. Єлисавети”
Г. Соколов багато справ поруч із “Хронологічним оглядом історії Новоросійського краю” А. Скальковського використав при написанні “Історичної та статистичної записки про військове місто Єлисаветград”, яка вийшла в “Записках Одеського товариства історії та старожитностей” 1848 року. На підставі, зокрема, указу Правлячого Сенату “комендантові фортеці св. Єлисавети дійсному статському раднику Толстому від 05.01.1761 р. та грамоти татарською мовою Крим Герей хана від 06.03.1761 р. тому ж адресату Григорій Іванович дійшов висновку, що Скальковський пропустив першого в списку комендантів укріплення. Цікавою є згадка детального донесення 1754 р. інженерної команди при фортеці св. Єлисавети до “Заснованої комісії для розгляду” про побудову укріплення, у котрому викладались “причини і думки, що змусили генерал-майора Глєбова і Хорвата вибрати саме це місце для закладання фортеці”. Надалі дослідник збирався про “деякі цікаві папери архіву скасованої фортеці” розповісти в окремій статті.
З 1866 року, коли місто повертає повітовий статус, з архівом фортеці ознайомився предводитель дворянства Херсонської губернії Є. Касіянов, знявши копії найцінніших, на його та ОТІС думку, документів. З його призначенням 1868 року мінським цивільним губернатором ця робота припинилася.
1931 року археографічна комісія Центрального архівного управління припускала, що згадка А. Скальковським про виявлені 1839 року акти запорозького архіву в “обрывках одного давно упразднённого присутственного места” стосувалися архіву фортеці св. Єлисавети. Тим більше, в ХІХ столітті про володіння Січовим архівом А. Скальковським знали не всі. На початку 1860-х років дослідник Шмідт уважав, що запорозький архів складає “обременяющий склад” у підвалі міської лікарні на території фортеці св. Єлисавети, звідки найцікавіші документи “взяті до Одеського історичного архіву”. З посиланням на нього стурбованість станом “частини запорозького архіву… в лікарні в м. Єлисаветграді” прозвучала на ІІІ археологічному з’їзді 1874 року.
12 березня 1876 року професор Київського університету В. Демченко звернувся до члена Єлисаветградської повітземуправи М. Бошняка з листом-проханням про передачу університетові архіву Запорозької Січі (який, за його даними, містився в Єлисаветградській земській лікарні) з метою врятування важливого історичного матеріалу для науки, наскільки це ще можливо. Автор водночас повідомляв, що професор В. Антонович (у цей час він був головним редактором губернської тимчасової комісії для розбору давніх актів) уже зв’язувався з П. Зеленим з цього ж питання. Відомо було автору листа, що до цього архіву звертався А. Скальковський, хоча й приховував, де взяв дані про запорозьку старовину. Не радили кияни передавати архів до Одеси, “міста ще без історії і без нації” та з іноземцями. При необхідності з Києва могли направити фахівця для огляду документів. До перевезення архіву в належне приміщення “не зайвими були б заходи проти його розкрадання”. Уже через п’ять днів М. Бошняк у листі до єлисаветградського голови, купця С. Турчинова просив вирішити це питання, оскільки зазначені документи були у віданні не земства, а міста. 18 березня (наступного дня) міська дума більшістю голосів постановила “передати Київському університету архівні справи Запорозької Січі безповоротно” (не пройшла пропозиція деяких гласних задовольнити прохання з умовою повернення згодом університетом цих справ назад), про що 13 квітня секретар думи повідомив міську управу. Жодних підтверджувальних даних, експертних висновків про те, що йшлося саме про запорозький архів, дума не мала. Тож міські, як і згадані земські, гласні виявили поспішність та невігластво, не знаючи про доробок Г. Соколова та про архів фортеці. “Батьки” Єлисаветграда оперативно взялися за вирішення питання, на якому не розумілися. Серед них були міський голова С. Турчинов, гласні О. Пашутін, Ф. Киреєв, Родкевич, Макєєв, Журавський та ін. Їхнє рішення зайняло 17 рядків на півсторінки. Не виявилося в місті істориків, краєзнавців, військовиків, зацікавлених минувшиною, передовсім, мілітарною, яким були б знайомі матеріали згаданого дослідника. Град на Інгулі втратив великий масив документів. Водночас, можливо, завдяки перевезенню до Києва вони збереглися фізично в дорадянський, воєнний, революційний та інші часи. А документи козацької Січі з фортеці були вивезені ще 1784 р. після семирічного там перебування.
Через кілька місяців після передачі фортечного архіву до Києва в Єлисаветграді розпочинає педагогічну діяльність випускник Новоросійського університету історик Володимир Ястребов. 1886 року він, уже знаний дослідник, працює з документами укріплення в бібліотеці університету св. Володимира. Матеріали фортеці за 1753 – 1784 рр. зберігалися у 15 папках, у яких було 286 в’язок. (Ще 147 в’язок у 9 папках з 1784 по 1821 рр. складали документи легко-кінного, з 1789 р. – кінно-єгерського, з 1797 р. – гусарського полків). У них містилися справи комендантської, гарнізонної й провінційної канцелярій та Слобідського козацького полку. Зазначимо, що до штату Єлисаветградської провінційної канцелярії для “письмових справ” уходили, зокрема, секретар (поручик), 3 генеральних писарі, карантинний генеральний писар, 4 писарі, 12 писарчуків, 2 перекладачі з турецької і татарської та польської мов, оправник (“переплётчик”). Усі вони, крім грошового утримання, забезпечувалися землею від 120 до 26 десятин. Справи фортечного архіву були неповними, багато аркушів зіпріли, зруйнувалися по краях. Лише деякі були зшитими й підписаними безпосередньо після завершення діловодством, а інші – не раніше 30-х – 40-х рр. “рукою недосвідченою, найвірогідніше” – міським архіваріусом. Першоджерела містили інформацію про стосунки, конфлікти новосербів-офіцерів з польською шляхтою, запорожцями, січовиків – з новослобожанами, про заснування Тишківки, Плетеного Ташлика, про гайдамаків. Одна зі справ висвітлювала приватні взаємини коменданта фортеці й підлеглих йому сотників слобідського козачого полку. Увагу історика привернула справа про стосунки з татарами в 1754 – 1755 рр. (зокрема, шифровані листи про дипломатичні труднощі, викликані будівництвом фортеці), протоколи допитів гайдамаки Данила Бандурки (1761 р.), матеріал про відправлення урядової комісії для опису запорозьких земель (1762 р.). Інтерес викликає факт переховування гайдамаків у себе на хуторі, забезпечення їх кіньми та зброєю ротним квартирмейстером єлисаветградського гусарського полку в обмін на частину захопленої ними в польських поміщиків здобичі. 10 квітня 1888 року В. Ястребов у Єлисаветграді завершив статтю про архів з додатком 31 копії документів.
1897 року вийшов “Нарис історії м. Єлисаветграда”, де неодноразово згадуються документи архіву фортеці св. Єлисавети, яких на той час у місті, зрозуміло, уже не було. У першому розділі “Фортеця св. Єлисавети і заснування міста”, зокрема, натрапляємо: “із рапорта …який знаходився у справах архіву фортеці” (1756 р.), “із комендантських справ фортеці св. Єлисавети” (1758), “у справах архіву фортеці за 1768 рік”, “із справ фортеці св. Єлисавети за 1770 рік”, “у справах фортеці було” (1787), “при справах фортеці було багато ордерів” (1787). У розділі “Заснування м. Єлисаветграда і ті губернії, до складу котрих він різночасно входив” читаємо: “із справи гарнізонної канцелярії фортеці св. Єлисавети від 31-го грудня 1763 р.”, “із справ фортеці св. Єлисавети” (1768), у розділі “Відкриття міських установ у м. Єлисаветграді та їх перетворення: “в колишнім архіві фортеці св. Єлисавети була справа” (1793 р.), у розділі “Бідування, що настигли м. Єлисаветград”: “У справах фортеці св. Єлисавети” (1798 р.), “із бувшої у фортечному архіві справи єлисаветградської провінційної канцелярії за 1772 рік”, “із справ же фортеці” (1783 р.), у розділі “Міські сади й бульвари”: “у справах архіву св. Єлисавети” (1765 р.), “із справ того ж фортечного архіву” (1775, 1779).
Упорядником і видавцем нарису вказано міського голову О. Пашутіна (1876 р. як гласний він брав участь у згаданому засіданні думи, котра вирішила передати документи до Києва). Через його службову завантаженість, відсутність історичної освіти й досвіду (інших його публікацій немає), очевидно, фактично збирання матеріалів велося іншою особою (чи групою осіб) з необхідною підготовкою для дослідницької роботи, інформацією про першоджерела, можливістю опрацювати фортечні документи в Києві. Це міг бути історик, провідний дослідник минувшини краю, кореспондент Московського археологічного товариства, дійсний член Одеського товариства історії та старожитностей, член-кореспондент Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії, автор “Київської Старовини”, “Записок імператорського Одеського товариства історії та старожитностей”, “Старожитностей”, “Етнографічного огляду”, “Археологічних вістей та заміток” В. Ястребов. Саме він досліджував архів фортеці св. Єлисавети в Києві, розміщення якого в нарисі не вказано.
За неспокійних часів в оточенні Гетьманщини, Запоріжжя, гайдамаків, з певною близькістю Речі Посполитої, Османської Порти й Кримського ханства керівництву фортеці, очевидно, було не до забезпечення надійного збереження своїх документів. Подібна “традиція” перейшла й до місцевих військових частин, хоча вони не мали вже такого внутрішнього і зовнішнього оточення. Цивільна влада за понад десяток років не виявила бажання встановити зміст документів за старими валами. Це призвело до значних проблем у фізичному стані документів. Передача матеріалів відкрила перспективи їх впорядкування, використання провідними українськими вченими, водночас географічно віддаливши архів від потенційних місцевих дослідників, краєзнавців.
