Як з надіями на спокійне майбутнє формувався шлях до Організації Об'єднаних Націй.

Вісімдесят років тому, 26 червня 1945 року, делегати з 50 країн уклали угоду, яка стала основою Статуту Організації Об'єднаних Націй.

Дві світові війни, а особливо друга з них, найбільш кровопролитна і руйнівна, яка втягла у свій смертоносний вир 62 країни та 80 відсотків населення планети, поставили людство перед необхідністю створити глобальну організацію, яка б мала можливості об'єднати світ для колективної зупинки цього фатального сценарію самознищення, для підтримки зміцнення миру, міжнародної безпеки й розвитку співробітництва між державами і народами.

Ліга Націй без Сполучених Штатів та України.

Ідея створення цієї організації зародилася ще наприкінці Першої світової війни. 28 червня 1919 року у Версальському палаці поблизу Парижа було підписано мирну угоду між Антантою та її союзниками з одного боку, і Німеччиною — з іншого. Цей договір, розроблений на Паризькій мирній конференції, офіційно завершив Першу світову війну і складався з 440 статей, розподілених на 15 частин. Першу частину цього документа займав Статут Ліги Націй.

Найбільш енергійним прибічником створення Ліги Націй став Вудро Вільсон, 28-й президент США. Саме під його керівництвом спеціально створена комісія підготувала проєкт Статуту цієї міжнародної міжурядової організації. Випускник Прінстонського університету, його багаторічний викладач і ректор, він у 1913 році виграв у США президентські вибори. На початку Першої світової Сполучені Штати проголосили нейтралітет у війні, і завдяки цьому (під гаслом "Він утримав нас від війни") Вудро Вільсону в 1916 році вдалося вдруге виграти вибори президента. Через два роки після цього він став автором широковідомого проєкту повоєнного світоустрою, який містив 14 пунктів розв'язання найважливіших міжнародних проблем. Створення Ліги Націй і розроблення її Статуту були одним із пріоритетів "програми миру" Вільсона. У ній проголошувалися принципи колективної безпеки, спільних дій країн-членів цієї організації проти агресора, обмеження озброєнь, відмови від війни як засобу розв'язання міжнародних суперечностей, політики відкритої дипломатії та розвиток співпраці між державами і націями. Ці принципи були підтримані на Паризькій мирній конференції і, як уже мовилося, увійшли до першої частини договору, підписаного у Версалі в червні 1919 року.

Проте у Сполучених Штатах Вудро Вільсона чекало велике розчарування. Сенат США відмовився ратифікувати Версальський договір через небажання республіканської більшості на чолі з Генрі Каботом Лоджем зобов’язуватися участю в Лізі Націй, яка була під сильним впливом Великої Британії та Франції. Після цього, тяжкохворий і глибоко засмучений, Вільсон припинив активну діяльність як у внутрішніх справах країни, так і на міжнародній арені.

На жаль, в ті часи Україна не була включена до переліку з 14 пунктів Вудро Вільсона, а також до інших документів, що стосувалися завершення Першої світової війни. У 1920 році уряд Української Народної Республіки подав заявку на вступ до Ліги Націй, але ця ініціатива не принесла успіху. Країни Антанти, які були засновниками Ліги, не визнали незалежність Української держави. Лише в лютому 1921 року Ліга Націй звернула увагу на протест відомого українського політика, президента Західно-Української Народної Республіки (1918-1919) Євгена Петрушевича, який засуджував утиски українського населення. Ліга офіційно визнала автономію Галичини, а Польщу – її тимчасовим окупантом, підкресливши, що сувереном цього регіону залишалася Антанта. Проте вже через два роки конференція послів у Парижі ухвалила рішення про передачу Галичини Польщі.

Ліга Націй також аналізувала численні звернення та протести від представників українського національно-визвольного руху, приймаючи відповідні рішення з цього приводу. Хоча результати цих розглядів не були достатньо позитивними для України, вони все ж сприяли підвищенню обізнаності міжнародної спільноти про українські проблеми в період між світовими війнами.

В цілому, вплив Ліги Націй у той час на міжнародну політику не був вирішальним. Це, зокрема, пояснюється тим, що організація об'єднувала лише 52 країни. Представники кожної держави мали по одному голосу на щорічних засіданнях Асамблеї, незважаючи на різницю в розмірах територій та чисельності населення. Серед основних інституцій Ліги були Рада Ліги, до якої входили чотири постійні члени (Велика Британія, Франція, Італія та Японія), а також постійний секретаріат під керівництвом генерального секретаря. Рішення, що приймалися Асамблеєю, вимагаючи одностайності, часто призводили до тривалих, безрезультатних дебатів і компромісних резолюцій, які мали невеликий вплив на розв'язання міжнародних проблем. Особливо це стосувалося конфліктів, які, зокрема в тридцяті роки, ставали все більш гострими і врешті-решт спровокували початок нової світової війни у вересні 1939 року.

АТЛАНТИЧНА УГОДА

Отже, Ліга Націй не змогла запобігти цьому глобальному вибуху. На момент його виникнення Сполучені Штати ще не були залучені у війну, що відбувалася далеко від їхніх берегів (це сталося пізніше, після нападу японської авіації на Перл-Харбор 7 грудня 1941 року). Але, безсумнівно, в США не могли залишатися байдужими до драматичних подій, що розгорталися в Європі, і переживати за долю своїх союзників, а також за мир, безпеку та демократію на континенті й у світі загалом. Особливо близькі, довірливі стосунки виникли між тодішніми лідерами США і Великої Британії — Франкліном Делано Рузвельтом та Вінстоном Черчиллем. Довгий час їхнє спілкування відбувалося дистанційно, через листування. Ідея особистої зустрічі між ними вже витала в повітрі. Про її практичне втілення почали говорити під час візиту до Лондона спеціального представника американського президента Гаррі Гопкінса.

Ось як про це напише згодом у своїх спогадах Вінстон Черчилль: "Якось вдень наприкінці липня на Даунінг-стріт прийшов Гаррі Гопкінс, і ми разом сиділи на сонечку. У розмові він сказав, що президенту дуже хотілося б зі мною зустрітися в якій-небудь усамітненій бухті. Я зразу ж відповів, що впевнений, що кабінет мене відпустить. Отже, невдовзі про все була досягнута домовленість. Місцем зустрічі була вибрана бухта Арджентія на Ньюфаундленді. Зустріч призначили на 9 серпня, і для цієї мети був виділений наш найновіший лінкор "Принц Вельський". Мені дуже хотілося зустрітися з Рузвельтом, з яким я вів уже упродовж двох років переписку, що ставала все більше й більше дружньою. Крім того, наша особиста нарада ще більше підкреслила б міцніюче співробітництво Англії і Сполучених Штатів, стривожила б наших ворогів, змусила б призадуматися Японію і підбадьорила б наших друзів".

Щоб ця зустріч відбулася, були вжиті всі необхідні заходи для забезпечення безпеки, адже в той період у північній частині Атлантики активно діяли німецькі підводні човни. Наприклад, для дотримання суворої конфіденційності президент, який симулював розважальну прогулянку на яхті, пересідав на крейсер "Огаста". Тим часом його яхта, аби відвернути увагу, продовжувала свою подорож далі.

Перша зустріч між Рузвельтом і Черчиллем відбулася 9 серпня 1941 року на борту корабля "Огаста". Під час цієї історичної бесіди Рузвельт висловив думку, що було б корисно створити спільну декларацію, у якій вони могли б викласти основні принципи, що слугуватимуть орієнтиром для їхньої спільної політики. "Захопившись цим корисним ідеєю, я наступного дня, 10 серпня, підготував для нього ескіз такої декларації", - згадував згодом Черчилль.

Фінальна версія декларації була затверджена 12 серпня. Ось ключові аспекти цього документа:

Президент США Франклін Рузвельт та прем'єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль, після спільних консультацій, вирішили опублікувати ряд основних принципів національної політики своїх держав. Ці принципи стали основою для їхніх сподівань на світле майбутнє для всього світу.

1. Сполучені Штати і Великобританія не мають наміру здійснювати територіальні або інші заволодіння.

2. Вони відмовляться від будь-яких територіальних змін, якщо такі не відповідають вільно вираженій волі зацікавлених народів.

3. Вони поважають право всіх народів обирати собі форму правління, при якій вони хочуть жити; вони прагнуть до відновлення суверенних прав і самоврядування тих народів, які були позбавлені цього насильницьким способом.

4. Виконуючи свої поточні зобов’язання, вони намагатимуться створити умови, за яких усі держави (незалежно від їхнього розміру чи статусу – переможців чи переможених) мали б рівний доступ до міжнародної торгівлі та світових ресурсів, необхідних для економічного розвитку кожної з них.

5. Вони намагаються досягти всебічної співпраці між усіма державами в економічній області, щоб гарантувати підвищення рівня життя, економічний прогрес і соціальну безпеку для кожного.

6. Після остаточного знищення нацистської тиранії вони сподіваються на установлення миру, який дасть можливість усім країнам жити в безпеці на своїй території, а також забезпечити таке положення, за якого всі люди у всіх країнах могли б жити все своє життя, не знаючи ні страху, ні нестатків.

7. Цей світ повинен забезпечити кожному можливість безперешкодно мандрувати морями та океанами.

Вони вважають, що всі держави світу повинні з міркувань реалістичного і духовного порядку відмовитися від застосування сили, оскільки жодний майбутній мир не може бути збережений, якщо держави, які загрожують або можуть загрожувати агресією за межами своїх кордонів, далі користуватимуться сухопутними, морськими і повітряними озброєннями. Черчилль і Рузвельт вважають, що аж до встановлення ширшої і надійнішої системи загальної безпеки такі країни повинні бути роззброєні. Англія і США також допомагатимуть і заохочуватимуть усі інші здійсненні заходи, які полегшать миролюбним народам позбавлення від тягаря озброєння.

Дозвольте навести ще одне висловлювання Вінстона Черчилля про цю знакову подію: "Той факт, що Сполучені Штати, які формально залишалися нейтральними, оприлюднили таку декларацію спільно з країною, що веде війну, вражає. Згадка про 'остаточне знищення нацистської тиранії' – фраза, запозичена з мого першого проєкту – стала справжнім викликом, який за звичайних обставин міг би призвести до військових дій. Крім того, не менш вражаючою була реалістичність заключного абзацу, що містив чіткий натяк на те, що після завершення війни Сполучені Штати мають намір спільно з нами управляти світом до встановлення нового порядку".

ООН: ВЕЛИКА ХРОНІКА З УСКЛАДНЕНИМ ПРОДОВЖЕННЯМ

Атлантична хартія отримала підтримку 1 січня 1942 року від двадцяти шести країн, що входили до антигітлерівської коаліції. У той день, в офіційній Декларації, яку оприлюднили її уповноважені представники, вперше з'явилася назва "Об'єднані Нації", що була запропонована Франкліном Рузвельтом.

Конкретні дії щодо заснування Організації Об'єднаних Націй були вжиті в той момент, коли під час Другої світової війни стала очевидною перевага коаліційних сил. Важливим етапом у цьому процесі стала конференція, що відбулася в Думбартон-Оуксі, розташованому в передмісті Вашингтона, за участю представників Великої Британії, Китаю, СРСР та США.

Вона відбувалася з 21 вересня до 7 жовтня 1944 року. Аж ніяк не всі питання вдалося на ній узгодити. Та все ж у підсумковому документі, названому "Пропозиції щодо створення Загальної міжнародної організації", були зафіксовані основні положення, які визначали діяльність ООН.

Згодом, у лютому1945 року, на Ялтинській конференції деякі з них були конкретизовані й доповнені. Зокрема, вирішено, що до складу первісних членів майбутньої організації увійдуть разом із СРСР Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР) і Білоруська Радянська Соціалістична Республіка (БРСР) як найбільш постраждалі в роки Другої світової війни радянські республіки, що зробили значний внесок у справу розгрому спільного ворога.

Залишалося лише завершити роботу над Статутом ООН. Слово "завершити" тут вживається, оскільки основна частина підготовки цього ключового для організації документа була проведена в Думбартон-Оуксі. На установчій конференції, яка відбулася 25 квітня 1945 року в Сан-Франциско, делегати п'ятдесяти країн-засновників ООН остаточно узгодили текст Статуту. Через два місяці, 26 червня, представники цих країн підписали цей важливий документ. Польща, яка не брала участі в конференції, приєдналася пізніше, підписавши Статут і ставши 51-ю країною серед засновників ООН.

Звертаючись до Статуту ООН, ухваленого вісімдесят років тому, варто згадати думки Анатолія Зленка, першого міністра закордонних справ незалежної України. Протягом своєї довгої дипломатичної кар'єри він обіймав посаду постійного представника України в ООН і був добре обізнаний з як публічною діяльністю, так і закулісними іграми в знаменитому комплексі ООН на Манхеттені. Зленко високо цінував Статут ООН, вважаючи, що його принципи та цілі повинні сприяти перетворенню ООН на платформу для узгодження зусиль країн у досягненні спільних цілей. Для досягнення цих цілей члени ООН повинні дотримуватися принципів суверенної рівності, сумлінно виконувати свої зобов'язання згідно зі Статутом ООН та утримуватися від загроз сили або її застосування щодо територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави.

У одному з інтерв'ю для BBC Анатолій Зленко провів цікаве порівняння. Він нагадав, що Вінстон Черчилль колись досить критично висловився про демократію, зазначаючи, що хоча цей спосіб правління далеко не ідеальний, людство поки не винайшло нічого кращого, і ми повинні дотримуватись його принципів. "Сьогодні не всі країни мають демократичний устрій, - продовжив Анатолій Максимович. - Деякі з них мають більш розвинену демократію, інші - менш розвинену. Це різноманітний світ, що складається з безлічі різних інтересів, які складно об'єднати. ООН є втіленням цього світу, де перетинаються вектори глобальної політики та інтереси різних держав. Отже, досягти консенсусу з усіх питань або за короткий час вирішити всі проблеми - це надзвичайно складна задача. Працюючи безпосередньо в ООН та витрачаючи дні й ночі на розгляд окремих ідеологічних питань, я зрозумів, що вирішувати питання, коли є різні країни з різними підходами та системами, є дуже важко. Не применшуючи значення ООН, я б сказав, що вона намагається зробити все можливе в цих умовах, щоб знайти рішення. Однак важливо, що ці питання порушуються на засіданнях Генеральної Асамблеї ООН, Ради безпеки ООН та інших органів, і вони стають предметом обговорення. Наявність платформи, куди країни можуть звертатися зі своїми проблемами, має велике значення".

* * *

Підписаний 26 червня 1945-го Статут ООН набув, як відомо, чинності 24 жовтня того року, і саме ця дата вважається Днем Організації Об'єднаних Націй. Нині ООН відзначає вісімдесят років своєї історії.

Ми детальніше розглянемо її діяльність у цей період пізніше. Наразі, у зв'язку з відзначенням восьмидесятиріччя ухвалення Статуту ООН, хочемо підкреслити важливу об'єднавчу роль цього документа. За ці вісім десятиліть критики не раз висловлювали свої зауваження щодо історії, функцій і результатів роботи ООН. Проте, незважаючи на це, отримавши у спадок непрості виклики Ліги Націй між двома світовими війнами і намагаючись орієнтуватися в сучасному складному світі, сповненому конфліктів і катастроф, ООН залишається єдиною глобальною міжурядовою організацією, що прагне (хоча часто безуспішно, як це видно на прикладі безпорадності ООН та її Ради Безпеки в спробах зупинити агресію російських військ проти України) забезпечити мир на планеті, зміцнити міжнародну безпеку та запобігти самознищенню людства. Саме такі завдання ставили перед собою засновники цієї організації, зокрема, автори Атлантичної хартії, які створювали цей документ у тривожному серпні 1941 року.