Верховний Суд, в рамках колегії суддів Касаційного адміністративного суду, 30 червня 2026 року здійснив розгляд адміністративної справи № 160/28560/24 у письмовому провадженні. Цей розгляд відбувся у відповідь на касаційну скаргу, подану щодо рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду, ухваленого 7 січня 2025 року, а також постанови Третього апеляційного адміністративного суду, прийнятої 9 липня 2025 року.
Ситуація справи
У жовтні 2024 року позивач подав позов до Дніпропетровського окружного адміністративного суду, в якому оскаржує бездіяльність військової частини щодо ненарахування та невиплати додаткової винагороди за період з червня по липень 2024 року. Це сталося через його лікування після отриманого поранення, яке він вважає неправомірним, і вимагає зобов'язати військову частину здійснити ці виплати.
В обґрунтування зазначено, що 27 червня 2024 року під час захисту Батьківщини позивач отримав акубаротравму. У подальшому перебував на лікуванні в комунальних некомерційних підприємствах "Барвінська центральна міська лікарня" та "Зіньківська міська центральна лікарня" з діагнозом акубаротравма з пошкодженням лівої барабанної перетинки. За час перебування на лікуванні додаткову грошову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168, не нараховано.
За рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 7 січня 2025 року, яке було підтверджено постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 9 липня 2025 року, позов був відхилений. Судові інстанції дійшли висновку, що за червень 2024 року додаткову винагороду, збільшену до 100 000 гривень, було виплачено пропорційно днів участі (лише за 12 днів), а за липень 2024 року виплата була правомірно не здійснена через самовільне залишення військової частини. Це обґрунтовується пунктом 15 розділу XXXIV Порядку нарахування грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 7 червня 2018 року № 260, оскільки після завершення лікування позивач не повернувся до своєї частини.
Позивач у касаційній скарзі просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій і задовольнити позов, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, зокрема пункту 1 постанови № 168, відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування відповідних норм, а також на те, що факт самовільного залишення місця служби може бути встановлений лише обвинувальним вироком суду.
Установлені судами обставини
Позивач з 8 травня 2024 року проходив військову службу за призовом під час мобілізації. 19 червня 2024 року він повернувся з відрядження та взявся за виконання своїх обов'язків у зоні бойових дій. 27 червня 2024 року він отримав поранення, а з 28 червня 2024 року розпочав лікування. З 28 червня по 1 липня 2024 року він перебував у Барвінській центральній міській лікарні, а з 1 по 22 липня 2024 року - у Зіньківській міській центральній лікарні. Після виписки 23 липня 2024 року позивач не повернувся до своєї військової частини.
Згідно з наказом командира військової частини, виданим 23 серпня 2024 року під номером 714, позивача визнано таким, що 23 липня 2024 року самовільно покинув військову частину, внаслідок чого його виключено з фінансового та матеріального забезпечення. Крім того, відповідно до наказу від 18 жовтня 2024 року № 881, позивача було звільнено з займаної посади та призупинено його військову службу.
За червень 2024 року нараховано та виплачено грошове забезпечення і додаткову винагороду в розмірі 40 000 гривень (пропорційно).
Позиція Верховного Суду
Верховний Суд підкреслив, що предметом суперечки є право на отримання та виплату збільшеної до 100 000 гривень додаткової винагороди за час перебування на стаціонарному лікуванні внаслідок отриманого поранення.
Судові органи правильно визначили, що у червні 2024 року винагорода була виплачена пропорційно, враховуючи також дні лікування в цьому місяці. Немає підстав для задоволення вимог в цій частині.
У липні 2024 року Верховний Суд підтвердив, що відповідно до пункту 15 розділу XXXIV Порядку № 260, військовослужбовці, які самовільно залишили свої військові частини (дезертирували), не мають права на отримання додаткових винагород. Це правило стосується як місяця, в якому сталося порушення, так і всього періоду самовільного залишення, включно з місяцем повернення.
Встановлено факт самовільного залишення місця служби. Хоча відсутність на службі може бути зумовлена поважними обставинами, це необхідно підтвердити відповідними документами та узгодити з командуванням. У матеріалах справи таких підтверджень не надано.
Відсутність виплати додаткової винагороди в ситуаціях, коли зафіксовано факт самовільного залишення військової частини, є окремим правовим наслідком, що регулюється спеціальним нормативно-правовим актом — Порядком № 260. Ця ситуація не має зв’язку з можливим притягненням до кримінальної або дисциплінарної відповідальності і не вимагає ухвали суду про винуватість.
Аргументи, викладені в касаційній скарзі щодо ненаявності цього виду стягнення в Дисциплінарному статуті Збройних Сил України, є безпідставними. Це пояснюється тим, що позбавлення виплати було здійснено відповідно до Порядку № 260, а не в рамках дисциплінарної відповідальності.
Що вирішив суд
Верховний Суд зазначив, що рішення, прийняті судами першої та апеляційної інстанцій, були коректними по суті. Однак суди допустили помилку, пославшись на наказ Адміністрації Державної прикордонної служби України від 31 березня 2022 року № 164-АГ та Інструкцію щодо порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, оскільки зазначені норми не стосуються військовослужбовців Збройних Сил України.
Оскільки ця помилка не призвела до неправильного вирішення справи, касаційну скаргу задоволено частково. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 07 січня 2025 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2025 року змінено, виключивши з їхніх мотивувальних частин посилання на зазначені акти, а в решті залишено без змін.
Рішення набирає чинності з моменту його ухвалення і не може бути оскаржене.
#
