Українсько-польське братерство та спільна культурна спадщина.

Ключовим є акцентувати увагу на спільному історичному досвіді, що є основою єдності наших народів.

Обговорення історії є важливим аспектом самосвідомості суспільства щодо сучасності та перспективи майбутнього. Цю думку висловлював ще Цицерон у I столітті до нашої ери, підкреслюючи, що історія, як форма наративу, може не лише навчати, але й розважати, приносячи користь суспільству.

Проте спогади про минуле можуть також стати потужним стимулом для вбивств і конфліктів між народами. На цю здатність історії вказував відомий французький поет і мислитель Поль Валері (1871-1945). Аналізуючи причини жахів двох світових воєн, він охарактеризував історію як "найнебезпечнішу хімію інтелекту". Дійсно, події ХХ століття виявилися багатими на етнічні чистки, депортації та інші форми масових вбивств, що виникли внаслідок політичних маніпуляцій з минулим народів, обговорень їх "історичних прав", "спадщини", "історичних союзників і ворогів" тощо.

На жаль, подібна ситуація склалася і в стосунках між Україною та Польщею. Трагічні моменти, що мали місце під час Другої світової війни, були зумовлені не лише історичними подіями, а й дискусіями про минуле, які не лише поглиблювали розділення між народами, але й провокували взаємні звинувачення, спонукаючи до жорстоких актів насильства.

Рішення, прийняте Сеймом Республіки Польща про оголошення 11 липня "Днем пам'яті", а також активне обговорення цього питання в Україні, змушують переглянути всі досягнення політичних еліт обох країн.

Поляки і українці - сусідні народи.

Історія їхніх стосунків переповнена різноманітними епізодами, включаючи як трагічні, так і ті, що викликають сором. Це почуття взаємне. Молитися за невинних жертв та надавати родичам можливість запалити свічку пам'яті – це правильний і християнський вчинок. Разом із поляками ми сумуємо за невинними жертвами масових убивств, сподіваючись, що й поляки вшановують пам'ять українців, які стали жертвами злочинів, вчинених на основі національних, релігійних або політичних причин.

Так сталося, що зараз українці оплакують щодня своїх безневинно вбитих рідних, друзів, колег, сусідів, співгромадян. У цій реальності для нас трагедії - це те, що тут, і те, що зараз. Нині ми проживаємо їх щодня і вдячно цінуємо кожну протягнуту руку допомоги. Наша історична пам'ять, що звернена на народ Польщі - це про відкритий для біженців кордон у лютому 2022 року, про українські прапори на державних та приватних будинках у кожному польському місті, про двомовні плакати зі словами "Ви можете розраховувати на нас! Możecie na nas liczyć!".

З огляду на це, доречно триматися принципу діалогу, утверджуваного після Помаранчевої революції 2004 року серед політичних еліт обох держав. Адже історія може підкидати аргументи у вогнище взаємних звинувачень під час обговорень подій доби Української революції 1917-1921 років чи українсько-польського протистояння у ХІХ ст. А з іншого боку історія може дати підстави зосередитися на діалозі. Спільно пропрацювати травму, примиритися і проєктувати спільне майбутнє. Тим більше, що українсько-польська солідарність показала себе надійним щитом проти повномасштабної російської агресії 2022 р., націленої на масове винищення українців та уярмлення Європи.

З'ЄДНАНІ ЧАСОМ

Історія взаємин між Україною та Польщею не обмежується лише двадцятим століттям, а корениться в епоху раннього Середньовіччя.

Згадаємо, наприклад, шлюби між дітьми правителів Русі та Польщі. Першим із них був союз старшого сина хрестителя Русі Володимира Святославича з дочкою першого польського короля Болеслава Хороброго, що відбувся на початку XI століття. У цій тисячолітній історії можна знайти безліч прикладів спільних досягнень, які можуть стати основою для об'єднання та ведення обох держав і їх народів у спільне європейське майбутнє.

За умов сьогоднішнього виклику всій Європі, який було кинуто російським нападом на Україну, як ніколи доречно згадати про добу існування Речі Посполитої - спільного дому предків нинішніх поляків, литовців та українців. Проголошена представниками політичних еліт на спільному сеймі у Любліні 1 липня 1569 року ця держава проіснувала більш як два століття і була зруйнована та розділена свавіллям російської імператриці Катерини ІІ.

Протягом першого століття свого існування Річ Посполита перетворилася на унікальний приклад державного управління та політичних цінностей у Європі. На фоні інших монархій того періоду вона стала чи не єдиним втіленням концепцій європейських теоретиків, які розглядали державу як суспільний договір, де кожна особа має свої права та обов'язки, визначені її соціальним оточенням.

Її правителі обиралися, а перед тим, як зайняти трон, складали присягу на дотримання прав своїх підданих. Всі ключові рішення ухвалювалися на загальному парламенті одноголосно, за участю представників усіх земель, а не простою більшістю голосів. Основними політичними цінностями цієї держави стали ідеї античних філософів, які пропагували республіканізм, справедливе управління, загальне благо та право на легітимний опір проти будь-якого свавілля, що суперечить законам і традиціям.

Ці цінності, які є основою сучасних держав-членів Європейського Союзу, у свій час були реалізовані виключно в Речі Посполитій. Саме звідти їх перейняли лідери козацької держави, заснованої в середині XVII століття гетьманом Богданом Хмельницьким, який виступив проти порушення соціальних і релігійних прав. Ідеї справедливого управління, виборності гетьманів, а також поваги до права та суспільного блага "вітчизни" стали невід’ємними термінами в документах усіх українських гетьманів.

Досить зазначити, що Конституція гетьмана Пилипа Орлика, ухвалена у 1710 році, має схожість з сеймовими конституціями польських королів. У цих документах також подається список основних принципів і норм, що завершуються текстом присяги та підписом монарха.

Кількома десятиліттями раніше на засадах поваги до прав усіх соціальних груп, цінностей та практик правління держави "шляхетської демократії" (саме так часто називають Річ Посполиту) сформував діяльність всіх органів влади козацької держави її гетьман Іван Мазепа (у 1687-1709 рр.).

Проте ці принципи виявилися несумісними з методами правління московського царя Петра І, який виступав як протектор і керівник козацького гетьмана. Іван Мазепа бросив виклик його волі та тиранії, що стали очевидними через зневажливе ставлення до прав і традицій козацького війська вже в перші роки війни зі шведським королем Карлом ХІІ. Як зазначав Пилип Орлик у преамбулі до Конституції 1710 року, "московський протектор став смертельною загрозою для козацької нації та всього світу".

Дійсно, півтора року тому московські війська з особливою жорстокістю знищили всіх жителів козацького Батурина. Це жахливе дійство, що відзначається своїм рівнем жорстокості та масштабом жертв (загинули не лише чоловіки-військові, а й жінки та діти), можна вважати першим свідомим актом геноциду щодо українського народу.

У 1796 році професор Йоган-Християн Енгель у своїй латиномовній праці "Історія України та козаків" охарактеризував виступ Івана Мазепи як безнадійну спробу захистити козацьку Україну, яка виконувала роль щита для всієї Європи проти варварських загроз з боку московитів. Перш ніж написати ці слова, авторитетний професор став свідком розпаду Речі Посполитої під керівництвом російської імператриці Катерини ІІ, яка наклала тавро анархії та свавілля на політичну систему цієї країни. Таким чином, російська агресія знищила ослаблений бастіон Європи.

ЦІННОСТІ, ЯКІ ЄДНАЮТЬ

Нинішній російський авторитарний режим прагне встановити контроль над Європою і зробити це в той же спосіб - розсварити і роз'єднати. Чи можна це дозволити?

Українсько-польська солідарність, яка стала ще більш потужною після початку широкомасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, виступила надійним бар'єром проти російської агресії. У світлі рішення Польського Сейму щодо заходів на 11 липня, вкрай важливо обдумати, що сприятиме збереженню нашої єдності та забезпеченню спільного майбутнього для нас і всієї Європи.

Чи не може, зокрема, згадка про спільну перемогу 400 років тому під Хотином (1621 р.) польсько-литовських військ коронної армії під проводом Яна Ходкевича та українських козаків на чолі з Петром Сагайдачним стати таким символом? Адже, як зазначала європейська преса того часу, Річ Посполита виявилася опорою для всієї Європи.

З огляду на сказане, чи не доречно нам звернутися до пригадування прикладів, здатних тримати обидві країни та їх народи разом, і тим самим творити єдиний щит Європи проти нечуваного російського варварства? Сьогодні як ніколи важливо згадати про цінності, здатні поєднати. Ідеї справедливості, поваги до закону, право на опір свавіллю і тиранству - основа фундаменту нинішнього ЄС. Сформульовані ще античними класиками, вони виявились тими засадами, які змогли остаточно поєднати різні європейські країни впродовж другої половини ХХ століття, зокрема, допомогти Франції та Німеччині подолати існуючий доти спектр взаємних історичних претензій.

Гідне вшанування жертв - це європейський шлях.

Ми повинні всіма можливими способами продовжувати努力вати над встановленням взаєморозуміння.

Це усвідомлення спонукало українських і польських лідерів чітко визначити своє прагнення до конструктивного вирішення питань спільної історії без зайвої політизації. Імпульс на високому політичному рівні дав можливість обом Міністерствам культури налагодити діалог щодо спільних історичних тем. Як наслідок, у листопаді 2024 року була створена польсько-українська Робоча група з історичних питань, яка займається забезпеченням прав громадян Польщі та України на гідне вшанування пам'яті своїх близьких, які загинули в трагічних обставинах 20-го століття і досі не знайдені.

Ми отримали перші результати, які польська сторона охрестила дипломатичним проривом десятиліття. 10 травня 2025 року завершилися ексгумаційні роботи у селі Садове Тернопільської області (раніше відоме як Пужники). Незабаром останки осіб, виявлені спільною українсько-польською експедицією, будуть перепоховані відповідно до християнських звичаїв.

Україна також готується до пошукових робіт на території Польщі, що стане чітким підтвердженням готовності зрілих націй перегорнути сторінку історії 20-го століття та почати писати спільну історію 21-го століття.

Формування умов для об'єктивного наукового дослідження різних етапів нашої спільної історії - як героїчних, так і трагічних - є надзвичайно важливим. Тому важливо підходити до вивчення польсько-українських відносин не з метою знаходження аргументів, які можуть підживлювати сучасні політичні суперечки, а щоб зосередитися на спільному історичному досвіді, який об'єднує наші нації.

Продовження діалогу й розбудова сталої співпраці у сфері культури лише зміцнюють безпеку наших народів у спільному "європейському домі". Адже єдиною реальною загрозою для України й Польщі вже довгий час залишаються саме російські імперські амбіції.

Авторы:

Микола Точицький, очільник Міністерства культури та стратегічних комунікацій України.

Ярослав Затилюк, доктор історичних наук, є викладачем у Національному університеті "Києво-Могилянська академія". Він також працює науковим співробітником в Національному музеї історії України та в Інституті історії України Національної академії наук України.