Експерта у сфері журналістики Поліна Новікова, подібно до багатьох українських жінок, змушена була залишити Україну разом із дитиною після 24 лютого 2022 року з метою забезпечення безпеки. Вона швидко знайшла роботу вчительки в Баварії, Німеччина.
У розмові з OBOZ.UA Поліна зізналась, як їй це вдалося без відповідного диплома міжнародного зразка, назвала основні відмінності між українською та німецькою системами освіти й розповіла, з якою проблемою найчастіше стикаються діти мігрантів. Про це та багато іншого - у першій частині інтерв'ю.
Поліно, як це сталося, що ви вирішили влаштуватися на роботу в школу без відповідної документації?
- Це був щасливий випадок, як мені тепер здається. Коли ми приїхали, в баварській школі саме були канікули. Вони зазвичай тривають між квітнем і травнем. Жінка, яка надала мені притулок, сказала, що "ми йдемо до школи". Я спершу подумала, що сина влаштовувати (усміхається).
Я швидко знайшла спільну мову з директоркою. Вона запропонувала мені посаду, але я попросила працювати в форматі волонтерства, оскільки сподівалася, що протягом тижня ми з сином повернемося додому в Україну. Проте я залишилася працювати з дітьми з травня до липня, а у вересні уклала більш серйозний контракт на 18 годин на тиждень. У цей час влаштовували інтеграційні класи як для українських дітей, так і для вчителів, незважаючи на їхню освіту в контексті баварської системи. Наразі я вже маю третій контракт.
В університеті в Україні нас запевняли, що наша освіта відкриє всі двері в Європейському Союзі. Проте, як виявилося, це не зовсім так, особливо в Баварії, де існують свої специфічні правила. Це стало певним розчаруванням для мене, оскільки я завжди вважала, що диплом магістра філології має високу цінність. Коли в школі дізналися про моє відзнаку, вони попросили підтвердити це, надіславши документ. Я чекала досить довго, адже мій диплом не є міжнародного стандарту, і мені пропонували складні варіанти, які не гарантували успіху. Але, на щастя, я натрапила на доброзичливе керівництво. Я ще ніколи не зустрічала таких директорів шкіл. Вона цікавилася моїми намірами, і я відповіла, що залишуся тут, поки триває війна і мій син відвідує школу. І з того моменту ставлення до мене кардинально змінилося.
Ви здобули досвід журналістки в Україні, а тепер обіймаєте посаду вчительки в Німеччині. Чи було достатньо ваших знань німецької мови для виконання професійних обов'язків?
- Так склалося, що я в житті вчила не ті мови, які хотіла. Спочатку була англійська - універсальна мова, яку, я вважаю, треба знати. Під час навчання у музичному інституті вивчала італійську - так звану мову музики. Це теж важливо, адже ти маєш співати оперу й розуміти суть слів, а не просто бездушно щось мугикати. Потім у національному університеті імені Т. Г. Шевченка на філологічному факультеті вивчала французьку, але якось до душі вона не припала, бо я людина логічна й мені подобається в мовах логіка. Про німецьку кажуть: як пишеться, так і читається. Насправді це оманливе бачення. Але я зрозуміла, що вона мені дуже подобається. Колись навіть були думки поїхати до Німеччини продовжити свою музичну освіту, але не ризикнула.
Я трохи почала вивчати німецьку мову на курсах в інституті Ґете. У мене була чудова вчителька, яка присвячувала мені багато часу! Ми читали казки, слухали оперу — це було дуже душевно. Я досягла рівня А2, але потім не повернулася до занять. Протягом десяти років я зовсім не спілкувалася німецькою, але коли розпочалася велика війна, я приїхала до Німеччини з певними знаннями. Тоді мені здавалося, що я досить добре спілкуюсь. Зараз, перечитуючи листи, які писала в різні офіційні установи, мені трохи смішно, адже я розумію, що це був не найвищий рівень. Проте ніхто ніколи не робив мені зауважень, навпаки — всі були в захваті, що, не вивчаючи німецьку тут, я все ж змогла знайти спільну мову.
Я планувала відвідати курси, але вони проходили вранці. Можна було вибрати простіший варіант — отримувати соціальну допомогу та паралельно вивчати мову, як зробила більшість українців, але я була зайнята роботою. Згодом я зрозуміла, що для подальшого перебування на своїй посаді мені необхідно знати німецьку мову. Я звернулася з листом до BAMF (Міністерство міграції та біженців) і отримала дозвіл на проходження початкового курсу, який проходять усі іммігранти. Це курс рівня В1. Оскільки у мене не було можливості відвідувати заняття, я попросила дозволу лише на участь в іспиті.
Які ключові різниці ви виявили між системами освіти України та Німеччини за ці майже три роки? Що найбільше вразило у цьому порівнянні?
Мене вразила концепція дитиноцентризму, де дитина займає центральне місце. Маючи обмежений досвід в Україні, я не хочу нічого критикувати чи порівнювати. Перед нашим переїздом мій син навчався у першому класі лише чотири місяці через карантин і війну. Я ретельно підбирала школу, а точніше - вчителя, адже вважаю, що перший вчитель є набагато важливішим, ніж сама школа. Нам пощастило з вчителькою, вона дійсно дивовижна особистість, але, на жаль, атмосфера в школі справила негативний вплив на мого сина.
Коли він потрапив у цю невеличку школу в Німеччині, де нічого видатного в принципі нема, то через два-три місяці сказав, що хоче вчитися лише тут. Я почала аналізувати, чому йому подобається, і зрозуміла, що тут усе про дітей. Уявіть собі ситуацію: шкільний двір, де гуляє близько ста дітей, підбігає дитина, це може бути третій-четвертий клас, і просить зав'язати шнурок. В Україні за таке я одразу отримувала зауваження, щоб навчила дитину робити це самостійно, бо "у виховательки в групі 15 дітей". Тут такого нема. Тобі все зав'яжуть, тобі вдягнуть куртку. Оце ставлення до дитини...
Якщо ж говорити про систему освіти, відверто можу сказати, що в Україні вона сильніша. Для прикладу, в нас англійська мова з першого класу. Тут вона з'являється аж із третього. І досить слабкий рівень викладання. До речі, якщо зайти в якусь державну установу (нагадую, що ми говоримо зараз про невеликі міста), то навіть молодь не розмовлятиме з тобою англійською. Ні, не через принцип - вона її просто не знає. Вона не хоче, не знає, їй це не потрібно.
Уяви собі, що ти вирушаєш у подорож до умовного Мюнхена, Франкфурта чи Берліна. Зайшовши до кав'ярні, ти замовляєш щось німецькою, але у відповідь чуєш: "Вибачте, я не розумію. Можете говорити англійською?". І ти продовжуєш розмову англійською. Це цілком звичайна ситуація. Спочатку я думала, що, можливо, моя німецька не зовсім правильна. Але виявилося, що багато людей, які працюють там, ще не володіють німецькою або не вивчають її, тому спілкуються англійською. У нашому місті все інакше: без знання німецької мови навіть на просту роботу не влаштуєшся. Навіть для миття посуду потрібно мати певне розуміння німецької.
Отже, в цьому аспекті можна стверджувати, що в Україні діти стикаються з більшим тиском, адже існує значно більше очікувань і постійних оцінок. У цьому плані в Німеччині ситуація виглядає простіше. Тут учні мають менше навантаження, що, на мою думку, пов'язано з тривалістю навчання, яка триває 13 років. Це створює більш спокійне середовище, де діти можуть насолоджуватися більшою кількістю часу для відпочинку та ігор.
Навіть під час навчального процесу в кожного вчителя є якась своя звичка вітання з дітьми. Всі сідають у коло, на подушках, на підлогу, і розповідають, як пройшли вихідні. Так починається тиждень. Потім вони можуть посеред уроку відхилитися від теми і щось обговорити. При цьому вчителів тут поважають.
А що скажеш про освітні курси?
На мій погляд, в цілому системи освіти схожі. Мій син продовжує навчання в українській школі, де виконує контрольні роботи, за які отримує оцінки. Основні програми, наприклад, з частин мови, мають багато спільного. Тут вивчають прикметник, а там - теж прикметник. Щодо математики, то українська школа має більш глибокий підхід. Проте, незважаючи на це, я можу з упевненістю сказати, що діти тут щасливі, адже мають можливість насолоджуватися життям, дитинством, гуляти і розважатися.
- А десь ще й обіймуть...
- Німецькі діти більш стримані, хоча ті, з якими я працюю другий-третій рік, уже й підбігають, і обіймають. Але вони такі не з усіма вчителями, відчувають, з ким можна, з ким ні. Спокійно можуть підійти попросити щось чи сказати все, що хочуть.
Чи знаєте ви, що існує мудра приказка: "Клієнт завжди правий"? У нашому випадку можна з упевненістю стверджувати, що і дитина має право на свою думку. Якщо щось викликає дискомфорт або незадоволення, завжди є підтримка — соціальний педагог. Я часто співпрацюю з ним, адже займаюся перекладом. І мені завжди цікаво, яке це щастя — бути людиною, до якої діти можуть звертатися. Вони навіть відкрито розповідають про свої проблеми... Можуть без вагань зайти до директора під час уроку й попросити, щоб перерву провели в класі, а не на вулиці. І якщо на вулиці гарна погода, директор пояснює, що всім слід вийти на свіже повітря. Це свідчить про демократичний підхід, у якому діти відчувають себе комфортно, на відміну від нас, коли нас лякали директором.
- Поговорімо про сам навчальний процес. В якому віці діти зазвичай ідуть до школи?
- Якщо дошкільні заклади освіти в Німеччині відвідувати не обов'язково, то останній рік перед школою всі діти без винятку повинні йти до садка. Навіть якщо немає вільних місць, створюється група, яка обов'язково приймає вихованців.
Цей рік часто сприймається як підготовка до школи, хоча насправді не існує жодної формальної програми підготовки. Діти більше залучені у процес соціалізації та спілкування. Крім того, в школі починають проводити заняття. Таким чином, приблизно через рік у визначені дні батьки приводять своїх малюків до навчального закладу, де вони розпочнуть своє навчання.
Діти знайомляться зі своїм вчителем, відвідуючи "уроки". Проте це не означає, що всі 20 майбутніх школярів приходять одночасно. Для зручності складається спеціальний графік, що враховує потреби як вчителів, так і батьків. Крім того, з дітьми працюють практиканти, які проводять з ними час у окремих кімнатах. Тут не проводять тестування, а разом виконують різні завдання. Все це відбувається без використання літер і цифр: малювання, творчість, рукоділля. Це не настільки серйозні заняття, але діти звикають до того, що потрібно сидіти і, наприклад, 45 хвилин займатися одним і тим же.
При цьому немає жодних платних секцій, гуртків чи вчителів, які готують. В Україні модно брати репетиторів до школи. Це абсурд. І коли я, наприклад, на тренінгах розказувала про нашу дошкільну систему, безліч людей дивувалися тому факту, що батьки 6-7-річних дітей шукають репетиторів, які готують до вступу до школи. У Німеччині побутує думка, що в нас [в Україні] навчання серйозніше. Настільки серйозне, що малих дітей змушують вчитися і готуватися до школи. Я цей міф розвіяла, розповіла, що ні, це не так, і немає в нас такого обов'язку.
У Німеччині діти йдуть до школи у 6 чи у 7 років. Також у шестирічному віці всі повинні пройти обов'язковий медичний огляд, який проводиться не педіатром, а в спеціальному центрі здоров'я. Діти здають аналізи, їх оглядають різні спеціалісти. Дуже важливо пройти психолога, який визначає, "дозріла" дитина до школи чи ні. У випадку негативної відповіді спеціалістів малюки залишаються в садочку ще на рік. Мушу зазначити, що мало що залежить від батьків. Якщо є довідка, що дитині зарано ще до школи, мама й тато вплинути на це не зможуть.
- Як відбувається процес зарахування до школи? Потрібно складати якісь іспити?
- Все залежить від того, до якої саме школи вступає дитина - початкової (Grundschule), середньої (Mittelschule) чи до гімназії (Gymnasium). У Німеччині цікава освітня система. Перший етап - це початкова школа (Grundschule), яка є зазвичай у більшості міст, тобто це перші чотири класи. Зарахування відбувається автоматично, бо тут шкільна освіта - це обов'язок.
Після завершення початкового навчання учні можуть обрати один з трьох варіантів: Mittelschule (професійно-технічна освіта), Realschule (яка відкриває можливості для подальшого навчання у вищих навчальних закладах або отримання професії) та Gymnasium (гімназійний рівень освіти).
Відмінність полягає в тому, що середня школа є вибором, але без реальної альтернативи. Якщо докласти зусиль, можна перейти до гімназії та отримати Abitur (два останні класи в гімназії - прим.). Без цього документа неможливо вступити до вищих навчальних закладів. Тому вже з 10-річного віку дітей підготовлюють до того, що, якщо вони прагнуть отримати професію, їм слід обрати середню школу. Тут навчальна програма не передбачає глибокого вивчення фізики, хімії та математики, а пропонує їх у спрощеному варіанті. Якщо ж не вистачає балів для вступу до гімназії, можна обрати Realschule. Там надають всі необхідні знання, а також є можливість скласти мінімум іспитів для переходу до гімназії.
- Наскільки взагалі важко потрапити в гімназію?
У початковій школі учні вивчають лише три основні предмети: математику, німецьку мову та аналогічний курс "Я пізнаю світ". Якщо середній бал учня дозволяє вступити до гімназії, то його приймають. Проте навчання в гімназії - це справжнє випробування. Я мала можливість поспілкуватися з дітьми, які там навчаються, і вони розповіли, що постійно потрібно займатися, виконувати домашні завдання з допомогою репетиторів, без чого не обійтися. Система освіти там дуже вимоглива, і не всім вдається впоратися з такими навантаженнями, внаслідок чого не всі здобувають вищу освіту в Німеччині.
Це може бути рекомендація від навчального закладу, а не лише від викладача, проте вирішальним чинником є середній бал з трьох предметів, які вивчають учні. Ситуація досить складна: багато батьків прагнуть реалізувати свої амбіції, бажаючи, щоб їхня дитина навчалася виключно в гімназії. Я часто спостерігаю таку тенденцію. Це стосується як українських школярів, так і дітей з інших країн. Однак, основна проблема полягає не в тому, як вступити, а в тому, як зберегти місце в навчальному закладі.
Зараз ввели 13-й клас, бо дуже часто німці закінчують гімназію у 19-20 років. Це взагалі поширена історія, адже вони повторюють класи. Наприклад, батьки чи навіть сама дитина каже, що не засвоїла цей навчальний рік, і її залишають на другий. Це зовсім не ганебно, адже це шлях до здобуття освіти.
Можливо, ви звертали увагу на ті труднощі, з якими школярі стикаються найчастіше?
В основному, я працюю з українськими учнями, і їхньою найбільшою проблемою є мова. У німців вдалося зберегти та розвивати свою мову. Мені хотілося б, щоб в Україні в найближчому майбутньому з'явилися інтеграційні курси для іноземців, які б сприяли такому ж процесу. Існує безліч талановитих молодих людей, які страждають через недостатнє знання мови, і це не пов'язано з їхніми інтелектуальними здібностями. Не можна чекати, що всі просто візьмуть і навчаться – це так не працює. Я намагаюся допомагати нашим дітям, перекладаючи, пояснюючи, заохочуючи їх до вивчення німецької мови, вигадуючи різноманітні ігри та методи навчання.
Безумовно, явище булінгу також має місце. І, як правило, це не так пов'язано з твоєю національністю, адже всі іноземці можуть з цим стикатися. Важливим фактором є мовний бар'єр.
- А вчителі беруть участь у розв'язанні цих проблем? Що взагалі входить до обов'язків педагогів у школі?
- Німецька система навчання на вчителя дуже відрізняється від нашої, саме тому й німці не хочуть визнавати українські дипломи. Тобто причина не в тому, що Україна не входить до складу ЄС. Перші два роки вони вивчають теорію, наступні два роки - вже безпосередньо практика. І вона має такий вигляд: рік працюєш у школі як асистент вчителя. Потім складаєш тести, крім того, паралельно йдуть теоретичні іспити. Якщо все добре, то на другий рік уже можна працювати вчителем у цій школі, навіть дають класне керівництво, при тому, що ще нема завершеної освіти. Вже після складання іспитів на відмінно видають диплом. Цікаво, що не можна викладати більше ніж три предмети, саме в початковій школі.
Щодо обов'язків, усе так само, як у нас: вчитель навчає, а також несе відповідальність за життя і безпеку дитини. Але немає таких звичних для України класних годин, зборів, постійних бесід із батьками. Збори проходять лише двічі на рік, також збирається батьківський актив. Зазвичай це заможні люди, які працюють на провідних підприємствах міста чи його околиць, вигадують щось цікаве для дітей, якісь свята тощо. Майже все фінансується цими батьками. З нас збирали два-три євро тільки один раз на Різдво, коли ми готували адвент-календарі для дітей.
Ті, хто бажає долучитися, можуть висловити своє бажання. Цій особі надаватимуть різні завдання, проте це точно не буде пов'язано з "шторами", і ці зустрічі не організовуються вчителями.
Вирішенням конфліктів у школах, проблемами булінгу займаються соціальні педагоги. З учителів цю відповідальність знято.
Які норми регулюють в Німеччині використання мобільних телефонів? Нещодавно натрапила на дослідження, яке демонструє, що учні, в школах яких заборонено користуватися гаджетами, досягають удвічі вищих показників успішності.
Протягом близько трьох років я, мабуть, зустріла лише два телефони, що належать дітям, вартістю понад двісті гривень. Це зовсім не є звичною практикою, адже для комунікації зазвичай використовують перевірений старий спосіб - телефон школи. Таким чином, якщо виникають якісь проблеми, батькам просто телефонує школа.
Цього року в нашій школі впровадили електронну систему комунікації. Це означає, що всі повідомлення тепер надходять виключно в цифровому форматі. Ви можете зайти на шкільний портал, використовуючи своє ім'я, і повідомити про відсутність дитини, наприклад: "Дитина захворіла, не зможе бути присутня на уроках з такого-то по такий".
Це справді дуже практично, адже немає необхідності телефонувати чи писати комусь електронного листа. Подібні повідомлення надходять також зі школи: що потрібно зробити, що принести, коли відбуваються збори, коли заплановане плавання, або катання на ковзанах. Учитель також може повідомити про неадекватну поведінку учня. Усі ці відомості додатково надаються у письмовій формі, і учні отримують відповідні листочки.
У початковій школі учні використовують мобільні телефони так, щоб не привертати уваги. Зазвичай це робиться для того, щоб зв’язатися з батьками. Грати на телефонах ніхто не намагається. Проте в середній школі, як я дізнався від наших співвітчизників, ситуація значно серйозніша: там навіть існують спеціальні ящики для зберігання телефонів.
На початку року газета Bild випустила матеріал, в якому стверджується, що учні в Німеччині втрачають навички письма. Зокрема, маленькі діти дедалі частіше звертаються до гаджетів для спілкування, зменшуючи при цьому використання ручного письма. Чи справді це так? Чи дійсно в Німеччині існує така серйозна проблема?
Спостерігаючи за німецькими дітьми в їхньому вільному часі, я помітила, що планшети, телефони та ігрові приставки зустрічаються вкрай рідко. В основному тут поширені приватні будинки з власними ділянками, що дозволяє дітям багато часу проводити на свіжому повітрі: вони лазять по деревах, бігають з палками та грають на вулиці. Коли ми жили з німецькими сім'ями, я зауважила, що діти постійно відвідували різні гуртки, тому у них просто не залишалося часу на ґаджети. Якщо ж і траплялося вільний момент, то його використання також було добре організоване.
У нашій школі учні з першого класу успішно освоюють навички письма, і з цим немає жодних труднощів. Можливо, це більше стосується дітей, які навчаються в середніх школах або гімназіях.
Не пропустіть другу частину інтерв'ю з Поліною Новіковою, яка з'явиться на нашому сайті найближчим часом.
На OBOZ.UA можна знайти інтерв'ю з педагогом, яка обговорює освітню систему Португалії, труднощі, з якими стикаються українські діти, а також питання булінгу серед вчителів: "Чому біженці в інших країнах вивчають нову мову, тоді як українці не оволодівають рідною?"
#Журналіст #Українська мова #Україна #Португалія #Європейський Союз #Німеччина #Кав'ярня #Міграція населення #Учитель #Берлін #Історія #Англійська мова #Математика #Посуд #Мюнхен #Гімназія (школа) #Вищий навчальний заклад #Ступінь магістра #Баварія #Тарас Шевченко #Франкфурт #Знання #Німецька мова #Філологія #Логіка #Опера #Прикметник #Імміграція #Йоганн Вольфганг фон Гете #Німці
