Вшанування пам'яті парамедика, лейтенанта поліції Олексія Наборського, відомого під позивним "Льохіч".

Віддав життя, рятуючи поранених товаришів.

Олексій був звичайним молодим хлопцем з передмістя Вінниці, де разом із батьками мешкав у Вінницьких Хуторах, неподалік від обласного центру. Спочатку він обрав одну з найспокійніших професій — мав намір рятувати людські життя. Тому здобував освіту в Погребищенському медичному коледжі, спеціалізуючись на "Лікувальній справі". Після завершення навчання він почав працювати в міській лікарні швидкої медичної допомоги.

Проте, життя внесло свої корективи, і Олексій обрав інший шлях, який також давав йому можливість допомагати людям. У 2018 році він прийняв рішення стати правоохоронцем і почав працювати дільничним у Вінниці. Після початку повномасштабного вторгнення Росії він вирушив до бойового підрозділу - батальйону "Вінниця", усвідомлюючи, що на фронті його присутність буде необхіднішою. Після деокупації Бучі та Ірпеня, побачивши неймовірні жахи, які там заподіяли росіяни, він остаточно зрозумів, що не зможе залишитися в тилу, адже має троє маленьких племінниць, для яких хоче бути прикладом.

Він тоді звернувся до своєї матері: "Ми зобов'язані йти туди, адже вони можуть прийти до нас і завдати шкоди нашим дітям".

Олексій служив у лавах Об'єднаної штурмової бригади Національної поліції України "Лють", захищаючи свою країну. У цей час він повернувся до своєї першої професії, став парамедиком і рятував життя своїх поранених товаришів.

Мама Олексія Марія Василівна розповідає, що він був чуйним хлопцем і відданим сином, його поважали люди. Всі його знали, як дуже порядну людину.

На початку пандемії я захворіла на важку форму COVID-19 і опинилася під апаратом штучного дихання. Лікарі майже втратили надію на моє одужання. У той час мій син Олексій працював у лікарні і буквально врятував мене від смерті. Після його трагічної загибелі я знову потрапила до лікарні і зрозуміла, що знала про свого сина недостатньо. Я була вражена, коли побачила, як його колеги досі з великою повагою говорять про нього, а пацієнти висловлюють вдячність за його допомогу, - ділиться жінка.

Марія Василівна згадує, що приблизно за десять днів до трагедії Олексій розповів їй про свої наміри одружитися. Він мріяв завершити навчання в юридичному університеті після перемоги та розвивати кар'єру в поліції. Проте доля розпорядилася інакше. 21 жовтня 2023 року, під час евакуації поранених поблизу Курдюмівки, що неподалік Бахмута, його автомобіль Hummer потрапив під ворожий вогонь — в нього влучила керована протитанкова ракета, і Олексій загинув.

Мати героя розповідає, що в ніч, коли Олексій загинув, він з’явився їй у сні, щоб попрощатися.

- Мені ніколи не снилася моя дитина, а цієї ночі я бачила сон. Ліс, хатина, біля неї Олексій у бойовому спорядженні з автоматом. Подивився на мене, нічого не сказав і пішов. Я кричу: синку, чого ти мене покинув? Я не знаю куди мені йти і що робити! А він розвернувся, махнув мені рукою і знову пішов. А ввечері ми дізнались, що Олексій загинув приблизно у той час, коли й приснився. Виходить, він попрощався зі мною, - згадує Марія Василівна.

Вона розповідає, що її син завжди з теплом згадував свого командира полку Руслана Гурняка, якого називав "Батя". Саме через нього він вирішив залишити батальйон "Вінниця" і перейти до "Люті".

Руслан Гурняк зателефонував нам і вибачався за те, що не зміг врятувати нашого сина. Ви не можете уявити, з якою глибокою тривогою він це говорив; для нас, батьків, це має величезне значення. Я переконалася у словах мого сина, який казав, що Руслан був для них як батько під час війни. Крім того, наш Олексій загинув на очах у командира – він спостерігав за обстрілом через відеозапис дрону, - розповідає його мама.

Найжахливіше під час війни, розповідає Руслан Гурняк, це не стільки втрата товариша, скільки обов'язок сповіщати родини загиблих про їхню трагедію.

Олексія я пам'ятаю як надзвичайно кваліфікованого парамедика. Найкраще йому вдавалося рятувати життя людей. Він був зовсім не таким, як усі інші, одним словом - добросердечний. Тому й позивний у нього був теплим і дружнім - "Льохіч", - ділиться спогадом командир.

У Вінницьких Хуторах попрощалися з Олексієм Наборським, інспектором взводу №1 роти №3 штурмового батальйону №2 штурмового полку "Миротворець" Департаменту поліції особливого призначення "Об'єднана штурмова бригада Національної поліції України "Лють". Олексій завжди уникав фотокамер, тому на його надгробному пам'ятнику зображено один з небагатьох моментів, коли він все ж зважився на світлину. Це фото, на якому він тримає сову, яку врятував: пташка заплуталася в сітці і потребувала допомоги. Олексій не тільки визволив її, але й годував своїм пайком, перш ніж випустити на волю.