Нова [не] звична реальність

"Маю надію, що в 2024 році це питання нарешті рухнеться вперед," - зауважив колишній секретар РНБО Олексій Данілов, коментуючи відновлення цивільних авіаперевезень в Україні. Проте, 2024-й вже майже добігає кінця, а на даний момент країна лише представила план дій щодо відкриття повітряного простору в умовах військових дій.

Водночас на порядку денному вистачає інших, більш актуальних для нас питань.

Як витримати прийдешню зиму, якщо значну частину української енергетичної інфраструктури вже знищено агресором, а Росія ймовірно планує нові терористичні акти?

Як зберегти контроль над фронтом, протистоячи не тільки російським військам, але й новому виклику у вигляді збройних сил Північної Кореї?

Чи вдасться залучити необхідні резерви для поповнення лав ЗСУ, якщо в тилу залишається все менше мотивованих військовозобов'язаних, а мобілізація стає дедалі непопулярнішою?

Чи зможе Україна протистояти російській військовій агресії в умовах непередбачуваності, яка може виникнути під час президентства Дональда Трампа у Білому домі?

Чи доречно думати про відкриття вітчизняних аеропортів у такій складній ситуації?

Кейс із невідновленими польотами цивільної авіації дуже показовий, оскільки саме вони найбільше асоціюються з довоєнною нормою. У початковий період війни публіцист Павло Казарін навіть назвав відкриття аеропортів головним критерієм міцного миру:

Поки страхові компанії продовжують оцінювати ризики як неприйнятні, українські аеропорти залишатимуться закритими. Навіть у випадку досягнення перемир'я, його стабільність можна буде оцінити за наявністю або відсутністю авіаперевезень. Конфлікт завершиться тоді, коли відновиться польотна діяльність цивільних літаків.

Розмірковуючи над відновленням цивільного авіасполучення до завершення бойових дій, українське керівництво прагне показати, що навіть в умовах жорстокої війни в Україні можливе нормальне і повноцінне життя. Проте, очевидно, що війна вносить суттєві зміни в ці наміри. І це не єдиний подібний випадок.

Від літа 2022 року українське суспільство намагається знайти в собі сили прийняти ситуацію з великою війною проти російських агресорів як щось звичне. Ставлення, що до цієї реальності можна адаптуватися, намагається не зупиняти життя мільйонів людей. Проте час від часу виникають болючі спогади, що масштабний конфлікт на українській території — це ненормально, і повна звичка до нього є неможливою. Те, що звичайна людина вважає успішною адаптацією до війни, насправді є лише тимчасовою ілюзією.

Спочатку мешканці тилових міст України адаптуються до відчуття безпеки під захистом сучасних систем протиповітряної оборони, які надійно оберігають наше небо, що дозволяє уникнути суттєвих втрат від ворожих атак. Проте згодом стає очевидним, що ворог вчиться на своїх помилках, накопичує арсенал ракет і ударних дронів, поліпшує свої тактичні прийоми, що призводить до нового етапу повітряного терору.

Спочатку чоловіки, які підлягають військовій службі, звикають до думки, що захист країни на передовій забезпечують інші, даючи їм змогу розслабитися та відсторонитися від реалій війни. Проте з часом стає очевидним, що фронт зазнав серйозних втрат і терміново потребує нових сил. У результаті країна виявляється перед невтішним вибором — активізувати мобілізацію, незважаючи на те, що цей крок може бути сприйнятий негативно.

Спочатку наші платники податків звикають до того, що фінансовий тягар війни в Україні повністю несе на собі колективний Захід, і помітного затягування пасків від них не вимагають. А потім виявляється, що допомога з-за кордону не покриває всіх вітчизняних видатків і Верховна Рада змушена голосувати за історичне підвищення податків.

Третій рік цивільна Україна намагається окреслити контури нової норми, яку можна було б співставити з довоєнним життям, але вони регулярно розбиваються об військову дійсність. І часом перепади між старанною підтримкою "нормальності" і вимушеним визнанням ненормальності мають прямо-таки фантасмагоричний характер. Як у Покровську, де в липні 2024-го висаджували квіткові клумби, а вже в серпні розпочали евакуацію цивільного населення з міста.

Чи може війна стати звичною реальністю для простих українців? Протягом більше ніж двох з половиною років ми шукаємо найкращий спосіб організації військового життя, намагаючись невпевнено балансувати між двома різними моделями: сучасним Ізраїлем та країнами, які брали участь у Другій світовій війні в період з 1939 по 1945 роки.

Ізраїльська модель передбачає, що під час війни цивільне населення має жити нормальним життям, незважаючи на всі ворожі підступи. Що менше воєнна норма відрізняється від довоєнної, то краще: то ефективніше держава справляється із захистом своїх громадян.

Навіть під час війни можна зберігати високі соціальні стандарти. В умовах конфлікту кордони можуть залишатись відкритими. Аеропорти здатні працювати, а цивільні літаки – літати. Це довів сучасний Ізраїль!

Проте, незважаючи на те, як привабливою може здаватися ця модель для українського населення, існує ряд контраргументів.

По-перше, Ізраїль ніколи не стикався з війною такої ж інтенсивності та тривалості, як теперішній конфлікт між Росією та Україною. По-друге, Ізраїль раніше не воював з таким могутнім супротивником, як Російська Федерація. По-третє, до нинішнього рівня комфорту, який спостерігається в Ізраїлі, країна йшла протягом багатьох років, і на початкових етапах, оточена ворогами, вона дотримувалася дуже аскетичного способу життя.

Протилежністю сучасному Ізраїлю слугує класичний досвід СРСР, Третього рейху або ж, принаймні, демократичної Великобританії 1940-х років. Ця концепція грунтується на переконанні, що до повного знищення ворога не може бути й мови про нормальне життя в державі. Тому прагнути до якоїсь міри відносної стабільності під час війни є безглуздим і абсурдним.

Все для фронту, все для перемоги! За будь-яку ціну! Тільки кров, піт і сльози! Мобілізація всіх та всього, що тільки можна мобілізувати. Робота на військових заводах по дванадцять годин на добу. Жорстке карткове нормування продовольства. Жодних надмірностей і розкошів, без яких можна обійтися. І так - до повного розгрому супротивника чи до власної капітуляції.

Ця модель також має прихильників в Україні - переважно серед людей у пікселі. Їхню логіку неважко зрозуміти: якщо фронтові реалії 2022-2024 років цілком можна порівняти з кровопролитними битвами Другої світової, то чому наш тил має чіплятися за комфортні норми XXI століття?

Однак існує серйозна проблема: як в економічному, так і в психологічному аспектах постіндустріальна Україна залишається надзвичайно далекою не лише від Великої Британії часів Черчилля, а й від тоталітарних режимів, таких як Третій рейх або сталінський СРСР.

Спроба одночасно повернути українське суспільство в атмосферу 1940-х років може призвести до серйозних соціальних потрясінь. Наразі ми спостерігаємо лише деякі фрагменти давнього минулого, такі як комендантська година, облави військових комісарів у людних місцях або натовпи містян, які шукають притулку в метро під час масованих ракетних атак...

Цілком очевидно, що в найближчі місяці Україна буде балансувати між двома підходами до воєнного життя. З одного боку, тривають невпинні спроби знайти нову норму. З іншого - звучать заклики залишити ці пошуки та перейти до жорстокої та чесної війни, подібної до тієї, що мала місце в період 1939-1945 років.

Але, схоже, вирішальним аргументом у цій суперечці стануть не настрої самих українців, а можливості нашого супротивника та позиція наших союзників.