Україна стала ареною для здійснення міжнародних злочинів. Однак ми повинні забезпечити винесення вироків проти правопорушників, дотримуючись усіх необхідних процедур.
Ратифікація Римського статуту стала ключовим етапом у забезпеченні відповідальності за найгірші міжнародні злочини, скоєні Російською Федерацією щодо України.
Проте, це лише початок нашого шляху. Україні недостатньо просто визнати повноваження Міжнародного кримінального суду та налагодити з ним співпрацю. Важливо, щоб наша країна була готова самостійно проводити розслідування цих злочинів на національному рівні, а не покладатися на Гаазький суд. Адже його втручання має відбуватися лише в особливих випадках або коли національні органи не здатні чи не бажають розслідувати найсерйозніші міжнародні правопорушення.
Український Кримінальний кодекс в тому вигляді, в якому він був на час повномасштабного вторгнення, був "кодексом мирного часу" і не був пристосований до роботи із найтяжчими міжнародними злочинами: геноцидом, воєнними злочинами та злочином агресії. Тож перед Верховною Радою постала задача щодо узгодження національного законодавства зі стандартами та принципами міжнародного кримінального та гуманітарного права.
На словах усі, у тому числі народні депутати, що проголосували за ратифікацію Римського статуту - визнають це.
Проте на практиці 5 грудня Верховна Рада прийняла в першому читанні два законопроєкти, №11538 і №11539, які викликали великий подив серед експертів.
Ці законопроєкти, які, як стверджується, повинні завершити впровадження Римського статуту в національне законодавство, насправді не сприяють досягненню цієї мети для України. Натомість вони породжують численні правові конфлікти та можуть бути в суперечності з Конституцією.
Крім того, вони здатні знищити існуючі в Україні розслідування міжнародних злочинів, скоєних російськими громадянами.
Обговорюючи проблеми, закладені в цих законопроєктах, а також підстави, які свідчать про їхню неприйнятність, ми розглянемо це детальніше у наступному тексті.
Перш ніж розглянути нові законопроєкти (які, на щастя, наразі не були прийняті в остаточному вигляді, а лише пройшли перше читання), давайте згадаємо, як Україна вже розпочала процес впровадження Римського статуту.
Голосування, що відбулося 21 серпня 2024 року, стало важливим етапом, коли 281 депутат висловив свою підтримку ратифікаційного закону. Однак це лише відкриття нової глави, адже вже тоді обговорювалися майбутні зміни до інших законодавчих актів.
9 жовтня 2024 року Верховна Рада України ухвалила ряд змін до кримінального законодавства, які в цілому отримали схвальні відгуки. Проте, незважаючи на позитивні аспекти, в цих нововведеннях були й певні недоліки.
Одним із ключових нововведень стало введення поняття "командної відповідальності", яке вимагає від командира або цивільного керівника знати про скоєння злочину та вжити заходів для його припинення, якщо вони цього не зробили. Цікава обставина: до моменту ратифікації Римського статуту концепцію "командної відповідальності" використовували як засіб залякування та аргумент проти приєднання до Міжнародного кримінального суду. Проте нині український законодавець не лише запровадив цю норму, а й визначив більш сувору відповідальність для цивільних керівників, ніж це передбачено Римським статутом.
Так, за Римським статутом відповідальність настає, якщо цивільний керівник "знав [...] інформацію, яка явно вказувала на те, що підлеглі вчиняли чи мали намір вчинити злочини". Натомість Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за те, що цивільний начальник не тільки "знав", але й "повинен був знати" таку інформацію. Ось це "повинен був знати" у міжнародному праві застосовується лише до військових командирів, які мають чіткі інструкції, рапорти, звітність та посилену відповідальність. Для цивільних начальників застосовують нижчий поріг через те, що на практиці складно визначити та довести, що саме "повинен був знати" умовний директор підприємства чи інший цивільний посадовець.
Приємною новиною стало оновлення статті, що стосується закликів до геноциду (основна авторка матеріалу спеціалізується саме на цій категорії злочинів) - нарешті відбулося внесення змін, які відповідають міжнародним стандартам. Тепер уточнено, що заклики повинні бути "прямими" (тобто чіткими та зрозумілими для слухачів), а не лише "публічними".
У статті, що стосується відповідальності вищого командування за російське вторгнення в Україну, спостерігається невідповідність в термінах. В ній поєднуються поняття "злочин агресії", "агресивна війна" та "агресивні військові дії". Для публіцистичного жанру це може бути не критично, але у сфері кримінального права існують інші стандарти.
Проте, законодавці усвідомлювали, що акт, ухвалений 9 жовтня 2024 року, є лише проміжним етапом, а не остаточним рішенням. Він не містив у собі всебічного та стратегічного плану для зміцнення основ національної системи. Іноді його навіть трактували як "завершення процесу ратифікації", а не як закон для впровадження.
Є потреба внести більш "пропрацьовані" глибинні зміни, які б сприяли заповненню прогалин, виправленню помилок, узгодженню норм національного законодавства і посиленню спроможності національної системи.
Нарешті, у грудні, парламент приступив до імплементації, але зробив це вкрай невдало.
Група з 53 народних депутатів, що представляють фракції "Слуга народу", "Голос", "Батьківщина", групу "Довіра" та позафракційних, під керівництвом Олександра Бакумова, виступила з ініціативою щодо двох пов'язаних законодавчих ініціатив: законопроєкту № 11538 "Про кримінальну відповідальність за міжнародні злочини" та законопроєкту № 11539 "Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів у зв'язку з ухваленням Закону 'Про кримінальну відповідальність за міжнародні злочини'".
5 грудня відбулося перше читання обох законопроєктів, і вони були схвалені.
На етапі підготовки цих документів їхні розробники, схоже, не проводили консультації із незалежними експертами з міжнародного кримінального права, а також із фахівцями з правоохоронних органів, які опікуються розслідуванням цих злочинів.
Реакцію професійної спільноти на ці проєкти можна охарактеризувати єдиним словом: враження.
Вони сформульовані таким чином, що внесення змін у другому читанні здається малоймовірним.
Питання викликає певні дискусії: замість того, щоб вносити корективи до Кримінального кодексу з метою приведення його положень у відповідність з міжнародними стандартами, законодавці пропонують "розділити" норми кримінального права, що передбачають покарання за найсерйозніші міжнародні злочини.
Виходить, що до усіх злочинів, які були вчинені після набрання законом сили або які були вчинені раніше, але все ще тривають (злочин геноциду та агресії, наприклад, або певні воєнні злочини) - будуть застосовані не норми Кримінального кодексу, які передбачають відповідальність за найтяжчі міжнародні злочини, а статті нового закону. Норми ж ККУ застосовуватимуться тільки до злочинів, які були скоєні і завершені до набрання чинності законопроєкту.
Таке "розділення" може викликати численні труднощі в правозастосуванні. Постають серйозні юридичні питання стосовно притягнення до відповідальності за злочини, які тривають. Навіть з технічної точки зору незрозуміло, яким чином вносити зміни до кваліфікації цих злочинів. А в стратегічному плані залишається невідомим, як складуться справи з кримінальними провадженнями в цілому.
Для адвокатів, які здійснюватимуть захист осіб, обвинувачених у цих злочинах, а також у тих, що мали б підпадати під відповідні статті Кримінального кодексу, відкривається новий простір для дій. Чи була це мета законодавця?
Ще одна проблема законопроєкту (і одна з найбільших) - це санкції, тобто покарання для злочинців у разі доведення їхньої вини за триваючими чи продовжуваними злочинами. Уявіть ситуацію: особа починає вчиняти злочин тоді, коли максимальне покарання за нього, передбачене Кримінальним кодексом - 15 років ув'язнення; вчинення цього злочину триває, і тим часом, запроваджується новий термін покарання за нього - від 20 до 30 років. Ретроспективно застосовувати більшу санкцію не можна. А застосувати нову - не можна, бо закон не передбачає меншу санкцію, яка була на момент вчинення злочину.
Також багато статей нового закону сформульовано некоректно.
Наприклад, при формулюванні статті, що стосується відповідальності за заклики до геноциду, знову не було враховано важливий нюанс: йдеться про "прямі заклики". Це означає, що навіть натяк на знищення певної етнічної групи чи нації може бути розцінений як один із найсерйозніших міжнародних злочинів. Таке обвинувачення здатне знищити аргументи будь-якого кваліфікованого адвоката, який займається захистом свободи слова.
Ось як саме цей аспект описується у рішенні Міжнародного трибуналу щодо Руанди, де було доведено відповідальність за заклики до геноциду: "Елемент 'прямих' закликів до вчинення геноциду вимагає чіткої спонуки іншої особи негайно здійснити кримінальне правопорушення, а не просто вдаватися до неявних чи непрямих натяків". Це робить заклики до геноциду одними з найсуворіших злочинів, відрізняючи їх від таких неприйнятних дій, як мова ненависті або дискримінація.
Назва цього законопроекту прямо вказує на його спрямованість на міжнародні злочини, до яких відносяться агресія, геноцид, воєнні злочини та злочини проти людяності. Однак стаття 27 цього законопроекту встановлює відповідальність за "пропаганду акту агресії". Хоча така діяльність може дійсно потребувати заборони та кримінального покарання, вона не може бути віднесена до міжнародних злочинів. Крім того, формулювання цієї статті викликає суперечності з нормою 436-2 Кримінального кодексу України, яка стосується виправдовування агресії з боку Російської Федерації в Україні.
Ще одна новація цього законопроєкту отримала назву "керівництво геноцидом". Що саме вона означає та яка її мета – залишається нез’ясованим. Проте можна з упевненістю сказати, що ця стаття не відповідає ані Конвенції про запобігання геноциду, ані Римському статуту.
Крім того, у тексті законопроєкту про геноцид присутнє формулювання, яке стосується "відсутності добровільної згоди" в контексті сексуальних дій. Проблема полягає не лише в відповідності міжнародним правовим нормам.
По суті, законодавці, не маючи повного уявлення про предмет, який прагнуть регулювати, можуть вивільнити від покарання численних військових злочинців.
Річ у тім, що кальку з формулюваннями для злочинів "мирного часу" часто категорично не можна застосовувати у ситуації війни. Ось наочний приклад: якщо до дівчини на окупованих територіях підходить військовий і "пропонує" їй сексуальну близькість, то обставини можуть бути такими, що жертва розумітиме: у разі, якщо вона не погодиться, то її або її рідних вб'ють. А за законопроєктом виходить, що злочину немає, бо ж була "добровільна згода".
Існують значні ускладнення з впровадженням положень Римського статуту.
Те, як стаття 8 Римського статуту, що регламентує відповідальність за військові злочини, була реалізована, викликає певне здивування, оскільки вона є важливою для притягнення до відповідальності військових злочинців з Російської Федерації. Зокрема, формулювання даного законопроєкту не збігаються з тими, що закладені в самому Римському статуті.
А подекуди закон навіть відновлює ті проблеми у законодавстві, які депутати вже виправили для відповідності вимогам Римського статуту.
Наприклад, в Кримінальному кодексі України у статті 438 (2) раніше була передбачена відповідальність за воєнні злочини, які поєднувались з умисним вбивством. Однак, таке формулювання де-факто робило неможливими доведення цього злочину у багатьох випадках. Наприклад, не видається можливим довести у суді, що російські військові умисно вбили електриків під час обстрілів інфраструктури. Законом від 9 жовтня формулювання змінили на те, яке забезпечує ширший правовий захист для українських громадян і передбачає посилене покарання і за ті смерті, які стали "непрямими" наслідками воєнних злочинів.
Проте новий законопроєкт знову запроваджує попередню редакцію!
Отже, можна підсумувати, що парламент, замість того щоб створити дієву стратегію для внесення змін до Кримінального кодексу, яка б узгоджувала міжнародні норми з особливостями національної правової системи, обирає курс, що суперечить цим цілям.
Законопроєкти, прийняті 5 грудня, не реалізують положення Римського статуту, а, навпаки, лише поглиблюють прірву дисонансів, суперечностей та невідповідностей. У цю прірву знову зливатимуться намагання забезпечити справедливість і покарати за військові злочини, які мали місце з початку широкомасштабної агресії.
Концепція законопроєкту щодо заміщення частини статей кримінального кодексу окремим законом - є таким собі "юридичним землетрусом", який не має підстав, не враховує практику. А наслідки у разі ухвалення таких законів будуть руйнівними для фундаменту правоохоронної системи.
Замість цього Україні необхідно розробити узгоджену політичну та юридичну стратегії, спрямовану на забезпечення відповідальності, а також встановити нові, високі стандарти для міжнародного права. Ці кроки мали бути здійснені ще у 2014 році або, принаймні, у 2022-му. Найголовніше – щоб ці ініціативи були реалізовані з ретельним аналізом наслідків і без негативного впливу на ефективність правосуддя.
Создатели:
#Росія #Голодомор #Україна #Російська імперія #Воєнний злочин #Законодавство #Повноваження #Злочин #Кримінальний кодекс України #Підприємницька діяльність #Держава (політичний устрій) #Міжнародне право #Кримінальна відповідальність #Геноцид #Слуга народу (політична партія) #Гаага #Верховна Рада #Агресивна війна #Римський статут #Ратифікація #Статут #Кримінальний кодекс #Кримінальне право #Кодекс законів #Батьківщина #Міжнародне кримінальне право #Руанда
