Недільна розмова: різноманітні аспекти миру, здача позицій та воєнна партія.

В Україні розпочався новий етап конфлікту між червоною та білою трояндою, де партії, що виступають за війну і мир, постійно визначають свої позиції одна відносно іншої.

Але річ у тому, що в Україні існує саме партії війни й партії миру.

Існують також партії, які виступають за капітуляцію, партії, що прагнуть повернення до кордонів 1991 року, партії, які пропагують ідею "вічної війни заради стабільного миру", та партії, що підтримують концепцію "сталого миру за умови обороноздатності та недоторканності кордонів". Політики сперечаються про різноманітні варіації миру, але в основі їхніх конфліктів лежать інтереси електорату, а не реальні можливості реалізації хоча б одного з цих сценаріїв у даний момент.

Але не вони, а саме електорат продукує ці ідеї, є їх носієм.

Партія здачі

Хочемо ми того чи ні, в Україні дійсно є досить великий прошарок людей, які готові погодитися на капітуляцію України. Причому вони не вважають, що це є капітуляція, але так воно і є.

Це не просто "ждуни". "Ждуни" — це люди, які, хоч і мають певну активність, не бачать позитивного розвитку для України. Вони вважають нашу країну частиною Росії, але замість того, щоб зібрати свої речі й вирушити до Іркутська, де панує чума, вони чомусь роблять усе можливе, щоб "русский мир" прийшов сюди. Вони передають інформацію ФСБ, виконують ролі корегувальників і активно публікують дописи в телеграм-каналах.

Отже, ці люди досить активні, хоча їх ніколи не було багато. Це ті, хто відвідував пам'ятник Леніну, що впав, під час Антимайдану. Відомо, що це, так чи інакше, особи дії або частково активні особи, які, якщо мовчать, то лише в очікуванні на Росію. І таких людей справді небагато.

Існує також значна кількість осіб, які були б готові до капітуляції, але не сприймали б це як поразку. Якщо вони матимуть впевненість у тому, що їх не осудять, то, без сумніву, висловлять свої думки:

"Навіщо нам потрібен Донбас? Там фактично нічого немає. Чому продовжувати війну, якщо можна повернутися до звичного життя? За що ми насправді боремося?"

Їм здається, що загалом не дуже важливо навіть, який прапор буде і якою мовою потрібно буде розмовляти., адже "Ми ж дружили, СРСР був дуже класний".

Вони хочуть, щоб було як раніше, не будуючи причинно-наслідкові зв'язки. Їм здається, що якщо домовитися, путін далі не піде, Україну не з'їсть російський морок, й можна буде як раніше їздити один в гості та слухати один "голубий вогник".

Це люди, яких Україна програла на початку 90-х, коли не розпочала боротьбу за власну самоідентифікацію, залишила спільний культурний простір. Хоча тоді була можлива сепарація, рф була слабка й не настільки тоталітарна.

Україна програла цих людей в інформаційній війні. Вони продовжували жити в спільному просторі, народжувати та виховувати дітей, які ніколи не жили в срср та не бували в росії, але хотіли туди.

Україна програвала їх всі ці п'ять років інформаційної війни. Це люди які не дивляться марафон, хоча наче на них він повинен бути націлений, але вони читають сумнівні чати та телеграмканали. Це часто родини тих, хто ухиляється від служби, не всі, але багато - тому що продовження війни пряма загроза для існування їх сімей. Родини бусіфікованих чи просто ті, у кого юність пройшла в срср. Але загалом їх багато, і вони підуть на вибори, й вони і вони будуть впевнені, що голосують за щасливе майбутнє. Для них головне -- перестати стріляти.

Вони не усвідомлюють, що якщо на цю землю прийде російський мир і путін, нічого вже не буде як раніше. Їм не зрозуміло, що їхній шлях веде в безодню.

Суть справи не лише в існуванні таких українців. Головна проблема полягає в тому, що політики замість того, щоб змінювати їхнє сприйняття світу, зосереджуються на тому, як завоювати їхню підтримку під час виборів.

Партія кордонів 1991 року

Є інша протилежність. Ось ця партія -- реальна партія війни, яка впевнена, що Україні потрібно вийти на кордон 1991 року. Вийти не шляхом дипломатії, а шляхом зброї. І поки цього не станеться, а краще не буде українізовано Кубань і Білгородщину, то потрібно воювати, воювати, воювати.

Багато з цих осіб можуть навіть не перебувати в містах чи селах, які страждають від вибухів. Вони можуть знаходитися в регіонах, де вибухів менше. Наприклад, на прикордонних територіях. Ця група також є виборцями, на яких прагнутимуть вплинути політики.

Проте для більшості українців вже важко сприймати новини про війну, смерті та бомбардування.

Партії стабільного миру в контексті оборонних можливостей.

Ті, хто звинувачує інших у тому, що вони є партією війни, тоді як самі стверджують, що представляють партію миру, насправді висловлюють схожі думки.

Деякі речення починаються зі слова "мир", тоді як інші - з "обороноздатність".

Вони стверджують, що Україні необхідний мир, проте лише за умови надійних гарантій безпеки та потужної оборонної здатності, яка не дозволила б Путіну та Росії повторити агресію.

Оскільки ми усвідомлюємо, що мирні угоди можуть привести до того, що Путін створить більше ракет, збільшить чисельність своїх військ і знову розпочне наступальні дії.

Проте деякі з цих осіб виступають за тривалий мир за умов ненападу з боку Путіна та зміцнення обороноздатності країни, забезпечуючи світові гарантії. Деякі з них, реагуючи на своїх виборців, починають висловлювати думки на кшталт: "Мир можливий лише за таких-то умов". Інші ж акцентують на необхідності розвивати військову спроможність, що, на їхню думку, може стати основою для досягнення стабільного миру.

Однак існує проблема: речення можна формулювати різними способами, але поки що не існує ясної відповіді на питання, як це зробити. Ми усвідомлюємо, що Путін не має наміру йти на компроміс. Жодні умови його не влаштовують. Він неодноразово це підтверджував.

Оскільки війна рано чи пізно завершиться, виникнуть питання: що це все означало і чому сталося? Тому він прямує в безодню, тягнучи за собою весь світ, зокрема Росію, Україну та інші країни.

На жаль, Україна не має жодних світових гарантій, які б забезпечили її безпеку від можливого нападу з боку Путіна. Про такі гарантії часто говорять політичні опоненти, але насправді їх не існує. НАТО не виконує своїх зобов'язань, ООН не справляється з покладеними на неї обов'язками, а Будапештський меморандум виявився безсилим. Зараз ніхто не пропонує відправляти миротворців, адже в умовах сучасного конфлікту, крім українців і росіян, ніхто інший не готовий брати участь у бойових діях.

Проте швидко зміцнити оборонні сили неможливо, як би цього не хотілося. Вже п'ять років триває конфлікт, п'ять років ми отримуємо фінансування, п'ять років нам постачають певні види озброєння. Хоча і не поспішають, все ж намагаються допомогти.

І за ці п'ять років не побудована нормальна система мобілізації, не побудована нормальна система демобілізації, не побудована і не поставлена на потік, дійсно на потік, оборонка. Не побудовані захисні системи хоча б енергетики і таке інше.

Але все це розкрадається просто великими об'ємами на самому верху. І це бачать українці, і це бачать партнери.

Як можна суттєво зміцнити обороноздатність наших захисників? Зараз армія складається, зокрема, з втомлених чоловіків у віці близько п'ятдесяти років, ресурс яких швидко вичерпується, а також з відповідальних молодих людей, яких ми втрачаємо на фронті. Інші ж, на жаль, не бажають долучатися.

Й цей ритуальний спір, що краще "сталий мир за умов обороноздатної країни" або "обороноздатна країна, яка може забезпечити сталий мир" ніяк не відповідає на питання як це забезпечити.

А необхідні чіткі дії:

Дипломатичні зусилля, спрямовані на те, щоб світ перестав остерігатися розпаду Росії на регіони і зникнення її тоталітарної імперії, стануть найнадійнішою основою для забезпечення миру.

* Армія та оборонна індустрія, в яких суспільство та самі військовослужбовці зможуть спостерігати за реальними діями щодо зміцнення, а не лише за обіцянками стосовно балістичних систем, безпілотників та ракет.

Відкритий діалог між урядом та українським народом, який прагне бачити не лише обіцянки та змагання за голоси виборців, а й чітку стратегію для забезпечення стабільності країни.