22 серпня. Рівно 33 роки минуло від дня, коли український Президент в екзилі передав повноваження всього українського уряду Президенту в Україні
Відзначаючи наші повноваження, ми з гордістю оголошуємо, що проголошена 24 серпня та підтверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народної Республіки. Бажаю всьому українському народу, щоб він, будучи Сувереном своєї держави, завжди охороняв її незалежність, аби більше ніколи Президент чи Уряд України не були змушені діяти з-за кордону, а успішно керували країною на благо українців у столиці вільної України - Києві! Нехай вам щастить, Боже! Слава Україні! Саме ці слова виголосив 22 серпня 1992 року Микола Плав'юк, президент Української Народної Республіки в екзилі, напередодні першої річниці проголошення незалежності. Це була Україна, яка не мала політичного представництва на карті світу протягом 70 років, проте її уряд продовжував діяти.
Події, що мали місце 22 серпня під час урочистого засідання Верховної Ради, на жаль, залишилися недостатньо усвідомленими, зрозумілими та оціненими. Згідно з сухими фактами календаря, президент УНР в екзилі Микола Плав'юк ухвалив рішення про складання своїх повноважень у Державному Центрі УНР (офіційна назва уряду УНР в екзилі, - ред.), визнавши, що незалежна Україна, проголошена 24 серпня 1991 року, є правонаступницею УНР.
Якщо пояснити це просто - новостворена Українська держава у 1992-му отримала у свої руки спадок державності, який понад 70 років українці у вигнанні тримали, оберігали та формували. Уряд УНР в екзилі - не унікальне явище у світовій історії, але дуже важливе для нас, нашої державницької пам'яті. Аби розмуміти, що незалежності не 34 роки, а значно, значно більше.
Василь Яблонський, доктор історичних наук та автор книжок і монографій, зазначає, що ця важлива подія, як і явище українського уряду, парламенту за відсутності української держави у межах СРСР, у вигнанні, - це і є карти в руках українців, аби достойно давати відсіч тезам про "Україну як ленінський проєкт".
Проте, у 1992 році усвідомлення важливості цієї події було вкрай обмеженим. Як зазначає співрозмовник, він двічі звертався до Леоніда Кравчука з проханням висвітлити цю подію з точки зору українського уряду того часу: "Але він відмовився говорити і протягом тривалого часу переживав через сам факт передачі повноважень". Рішення уряду, що перебував у вигнанні, скласти свої повноваження — це прояв чесності та відкритості, яке, в першу чергу, засвідчувало визнання і надійність нової легітимної української влади в очах державних діячів української діаспори. Це також символізувало єдність українського народу.
Проте процес передачі влади виявився вкрай ускладненим. Василь Яблонський згадує: "Ситуація дійшла до того, що Плав'юк заявив Кравчуку після довгих переговорів: 'Ви ж знаєте, що ми є законно обраною владою. У нас є рішення трудового конгресу українців про передачу повноважень нашій законній владі. Ми це здійснимо, а ви робіть, що хочете'". Таким чином, першому президенту незалежної України довелося прийняти ці умови. Тим часом Вітольд Фокін, який на той час обіймав посаду прем'єр-міністра, за свідченнями сучасників, радив Кравчуку взагалі не брати участь у цих процесах і максимально відсторонитися від них.
До того ж радянські ідеологічні кліше ще тримали багатьох у полоні - навіть саме ім'я Симона Петлюри здавалося небезпечним. Українські новообрані керівники та їхні помічники пропонували взагалі не згадувати його під час урочистостей.
Однак делегація Державного центру УНР в еміграції наполягала на тому, що ім'я Головного Отамана неодмінно має бути згадане в Палаці "Україна", а деякі етапи святкувань буде перенесено до Маріїнського палацу.
Для багатьох українців у той період суть цієї події залишалася невідомою. Історична пам’ять була знищена: роки репресій, Голодомор, війни та післявоєнні переслідування призвели до розриву між поколіннями. Не дивно, що ця церемонія швидко зникла з інформаційного поля і майже не обговорювалася протягом перших десятиліть незалежності.
Історик Василь Яблонський зазначає: "Наша незалежність має набагато більш глибокий зміст. Саме тому Верховна Рада ухвалює акт, що проголошує незалежність, хоча правильніше було б назвати його актом відновлення незалежності. До речі, в інтернеті можна знайти першу версію цього документа, написану Лук'яненком, де спочатку йшлося про "Акт відновлення незалежності України", але це було перекреслено, і зверху написано "проголошення незалежності України".
У вересні 1991 року Верховна Рада України прийняла Закон "Про правонаступництво України", який офіційно закріпив статус України як правонаступниці Української РСР та частково правонаступниці Союзу РСР. Це рішення означало передачу прав і обов'язків від однієї держави до іншої. Цей закон став важливим юридичним актом у перехідний період, що регулював перехід влади від радянських органів до новоствореної незалежної української держави. Василь Яблонський підкреслює, що в документі не було згадки про попередні форми державності.
Можливо, саме з цієї причини Україна досі частіше звертається до радянського історичного досвіду, ніж до своєї власної історії державотворення. На відміну від балтійських країн та Польщі, які вже з перших документів акцентували увагу на своїх спробах встановлення незалежності.
УРЯД У ВИГНАННІ - ЦЕ НАЗВИЧАЙНИЙ ТА ВИРІЗНЯЮЧИЙСЯ ФЕНОМЕН.
Історик Василь Яблонський зазначає, що важливо усвідомлювати: Директорія представляла собою останню легітимну українську владу, яка отримала новий вигляд у Державному Центрі Української Народної Республіки (ДЦ УНР) у Нюрнберзі. Усі інші уряди, такі як Центральна Рада та Гетьманат, не мали свого подальшого розвитку.
Не буду розкривати цю таємницю, принаймні для істориків, але варто зазначити, що це не був перший уряд України в екзилі. Після поразки союзних українсько-шведських військ у Північній війні під Полтавою, Іван Мазепа був змушений покинути батьківщину та здійснювати управління з-за кордону.
Дійсно, уряди в екзилі не є виключно українським явищем; подібні структури відомі в історії багатьох країн. Проте кожен з них має свої неповторні риси. "У світі немає двох однакових інституцій протягом історії", - зазначає доктор наук. Він також ділиться цікавим фактом: номінальний уряд Білоруської Народної Республіки досі функціонує в екзилі, оскільки не передав своїх повноважень білоруській владі у 90-х роках.
Українські діячі, які перебували в еміграції, усвідомили, що український народ здатен зберегти владу, і хоча більшість її представників були колишніми комуністами, вона все ж стала українською. На десятій надзвичайній сесії було прийнято рішення про передачу своїх повноважень законно обраному уряду, зокрема, президенту.
"У Білорусі не спостерігалося такої впевненості, і, як свідчить історія, їх дії були цілком адекватними до тих умов, які існували", - зазначає Яблонський. Таким чином, зараз білоруси, які перебувають в екзилі, мають два уряди: один діючий, інший - історичний.
Що таке уряд в еміграції і чи має він законність?
Що таке уряд в екзилі і чи може він бути справжнім продовженням держави? У контексті Української Народної Республіки, відповіді на це питання можуть бути не такими простими.
"Кожен етап діяльності уряду УНР відзначався різним рівнем міжнародного визнання," - коментує доктор історичних наук Василь Яблонський. До початку 1920-х років УНР ще мала свої представництва за кордоном, включаючи посольства. У 1922 році, під час періоду існування уряду в еміграції, незалежність України була визнана Аргентиною. На перший погляд, це може здаватися незначним, проте має глибоке значення. "У той час світ не був таким глобалізованим, як сьогодні, і міжнародні процеси могли тривати роками. Але те, що УНР отримала визнання від віддаленої Аргентини, свідчить про багато що," - підкреслює історик.
У той же час, радянська Україна насправді не була визнана як самостійна нація. "Її розглядали лише як частину чогось незвичного - трансформованої Російської імперії", - підкреслює Яблонський. Єдиним винятком стала угода, укладена в Ризі у 1921 році, коли Польща спочатку обіцяла представляти інтереси УНР, але врешті-решт уклала угоду з більшовицькою Росією та Українською СРР.
Після завершення Другої світової війни Українська РСР стала однією з країн-засновниць ООН. Проте, як зазначає історик, цей крок мав насамперед політичний підтекст: "Сталін прагнув, щоб усі 15 радянських республік увійшли до складу ООН. Хоча це йому не вдалося, в результаті погодилися на три - СРСР, Україну та Білорусь. Це не можна вважати справжнім визнанням суверенітету, скоріше, це був дипломатичний компроміс".
А як же уряд УНР, що перебував в екзилі? Чи отримав він офіційне визнання? "З часом - ні, жодних юридичних документів не було ухвалено, проте контакти існували. Державний центр УНР в екзилі підтримував зв’язки з урядами Федеративної Республіки Німеччини, Великої Британії, США та Канади. Відомо, що керівників УНР приймали навіть на високому рівні. Наприклад, у США прем'єр-міністр Канади Джон Діфенбейкер мав зустріч з Миколою Лівицьким, головою уряду в екзилі на той час," - зазначає Яблонський.
Чому ж західні країни не офіційно визнали цей уряд? Відповідь проста: за цим кроком стояли б конкретні міжнародні зобов'язання, і ніхто не прагнув загострювати конфлікт із Радянським Союзом. "Уряд УНР в еміграції виконував не лише символічну, а радше представницьку роль. Він став символом безперервності української державності. Це була величезна праця в інформаційному просторі, в Лізі Націй, у встановленні контактів з політиками. Це був постійний потік, що поступово розмивав камінь байдужості до України", - підкреслює історик.
Дійсно, в міжвоєнний період в Європі України часто сприймали як "частину Росії". Багато людей вже забули про козацьку спадщину та амбіції Наполеона створити українську державу. Проте, уряд в еміграції не дозволяв цій темі затихнути. Він постійно нагадував світові, що Україна є самостійною країною з власними правами та незалежністю.
Як було організовано уряд УНР в еміграції.
Державний центр УНР у вигнанні не являв собою випадковий збіг емігрантів. Це була справжня політична структура, що продовжувала функціонувати та діяти на відстані від батьківщини. Історію цього уряду можна умовно розділити на два основні етапи: міжвоєнний (1920-1930-ті роки) та повоєнний період.
У 1920 році, після того як Армія УНР відступила за Збруч, еміграція охопила не лише політичну еліту, але й військові підрозділи. Інтерновані солдати продовжували підтримувати свою структуру, дотримуватись дисципліни та вірити в те, що їхня боротьба ще не закінчилася. Деякі офіцери укладали контракти з польською армією або французьким легіоном, щоб зберегти свої бойові навички.
Збройна готовність українців проявлялася і пізніше. Цікава деталь: у 1939 році міністр закордонних справ УНР в екзилі Олександр Шульгин вирушив до Фінляндії з пропозицією про залучення українських добровольців для боротьби проти СРСР під час Зимової війни. "Вони прагнули боротися з "совєтами", оскільки вважали їх своїми ворогами, а також тому, що служба Україні повинна тривати в будь-яких умовах", - зазначає історик Василь Яблонський. Хоча війна завершилася занадто швидко, і ця ініціатива не була реалізована, сам факт такої пропозиції свідчить про те, що навіть у вигнанні українські сили залишалися на правильному боці історії.
Попри вимушену еміграцію, уряд не розпався. Міністерства продовжували діяти, хоча їхня кількість з часом скорочувалася. Найактивнішими були Міністерство закордонних справ та Військове міністерство. Дипломати працювали і в двосторонніх контактах, і на міжнародних майданчиках, зокрема при Лізі Націй. Військове відомство підтримувало зв'язки з вояками та розбудовувало навіть свою контррозвідку.
Але вже в міжвоєнний час діяльність уряду доводилося вести підпільно. Більшовицькі спецслужби полювали на українських лідерів - вбивство Симона Петлюри стало найбільш відомим, але далеко не єдиним прикладом. Чимало рішень ухвалювали нелегально, діяли навіть таємні структури при уряді в екзилі, на кшталт "Братства української державності" - напівмасонського "ордену", який впливав на ключові рішення еміграції.
З метою забезпечення безпеки, керівництво УНР у вигнанні під час Другої світової війни розташувалося в різних країнах. Президент Андрій Лівицький залишався у Варшаві, тоді як уряд В'ячеслава Прокоповича функціонував у Парижі, а деякі міністри знайшли притулок у Чехословаччині. Такий підхід був обраний для забезпечення конспірації: у разі арешту однієї групи, інша могла б продовжити свою діяльність. Проте ця стратегія не принесла бажаних результатів. Німеччина та СРСР розділили Європу, що значно ускладнило роботу українського центру. Деяким членам уряду довелося пережити жахи нацистських концтаборів.
Попри всі ці обставини, українська еліта не опустила рук. Уже в 1921 році вона створила Раду Республіки - своєрідний "еміграційний парламент", який реально формував уряд і впливав на політику. А в 1948 році, після війни, українці знову об'єдналися - цього разу в Українську Національну Раду, що стала демократичним "передпарламентом".
Ця Рада функціонувала на основі демократичних принципів. Мандати розподілялися відповідно до пропорційного представництва різних політичних партій та течій. Її очолювали обрані політики, а виконавча влада була зосереджена в руках уряду під керівництвом прем'єр-міністра. Президентом залишався Андрій Лівицький, голова Державного центру, а згодом його наступники.
Це було виняткове явище: українці, перебуваючи далеко від рідних земель, змогли створити інституційну модель держави, зберігши її легітимність та традиції. "Це були найвидатніші представники свого покоління - ті, хто витримав труднощі та не зламався. Вони несли в собі ідею незалежності, навіть коли здавалося, що надії немає", - підкреслює Яблонський.
Ось чому уряд УНР в еміграції не лише виконував роль "декорації", а став символом безперервності української державності. Його діяльність відіграла важливу роль у зв’язку між визвольними рухами на початку ХХ століття та відновленням незалежності в 1991 році.
ЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ВИРІЗНЯЮТЬ УКРАЇНСЬКИЙ ДОСВІД?
Часто можна почути міф, що українці нібито не вміють гуртуватися, що в нас немає досвіду спільної державної роботи. Що нашої історії державотворення - не існувало. Це неправда. Вона була. І уряд УНР в екзилі - один із найсильніших доказів цього.
"Два президенти походили з Наддніпрянщини, а ще два - із Західної України. Це є яскравим свідченням справжнього об'єднання українців, особливо в умовах еміграції", - підкреслює історик та доктор наук Василь Яблонський. Символічно, що президенти УНР в екзилі включають Симона Петлюру (1920-1926), Андрія Лівицького (1926-1954), Степана Вітвицького (1954-1965), Миколу Лівицького (1967-1989) та Миколу Плав'юка (1989-1992) - останнього з них, який став найбільш відомим, адже у 1992 році передав свої повноваження незалежній Україні. Цей список - не просто імена; він є свідченням того, що українці вміли об'єднуватися і зберігати єдність, навіть перебуваючи в вигнанні, створюючи інституції своєї держави без фактичної держави.
Еміграційне середовище, безумовно, зіткнулося з певними труднощами. "Еміграція створює своєрідний замкнений простір... де всі знайомі один з одним, де відомо, хто і що скаже, а також хто з ким взаємодіє. Це іноді призводило до не найкращих ситуацій. Проте, це не виключно український феномен, а загальносвітове явище," - зазначає Яблонський. Однак, незважаючи на різноманітні суперечки та відчуття втоми, українські політики в еміграції зберігали найважливіше: вірність ідеї державності.
Саме ця віра і єдність робили можливим те, що іншим здавалося утопією. "Україна має тисячолітню історію. І Україна боролася за свою державність. І в неї був уряд, який витіснений за межі своєї території. Це надзвичайно велике питання, але наша сьогоднішня незалежність стала результатом боротьби усього ХХ століття і не лише ХХ", - зазначає історик.
Тут важливо наголосити: наша незалежність 1991 року була не першим проголошенням, а відновленням. "Я палкий прихильник того, що, скажімо, 1991-й - це відновлення незалежності. До 1991-го Днем Незалежності України вважалося 21 січня. Не було іншого Дня Незалежності, і його святкували. Це дуже важливо для розуміння", - підкреслює Василь Яблонський. І нагадує про те, що саме уряд в екзилі розумів вагомість продовження цієї традиції
І, врешті-решт, про неповторність України у глобальному контексті. "Уявіть на мить, що 1991 рік — це момент, коли концепція української незалежності здолала всю міць радянської військової машини. Українці демонструють свою асиметричність у відповідь на виклики: ми намагаємося, адаптуємося й діємо, і в результаті здобуваємо перемогу. Це один із наших шляхів досягнення цілей. Таке асиметричне існування", — зазначає співрозмовник, підкреслюючи значення уряду в екзилі.
Ми часто нехтуємо згадуванням тих, хто підтримував Україну в часи, коли її не було на мапі світу. Саме завдяки цим людям вдалося зберегти державність. Нашим обов'язком є повернути їхні імена у коло історії, у пам’ять народу, в традиції нашого державного буття. Ми повинні включити їхній досвід у наш сучасний наратив. Варто говорити не про "проголошення", а про відновлення незалежності. Адже Україна жила навіть у вигнанні. І сьогодні, коли ми знову боремося за свободу, ми продовжуємо їхній шлях, а не починаємо з нуля.
#Українська мова #Українці #Україна #Європа #Президент (державна посада) #Радянський Союз #Президент України #Російська імперія #Канада #Прем'єр-міністр #Організація Об'єднаних Націй #Німеччина #Міністерство закордонних справ (Україна) #Друга Польська Республіка #Білорусь #Країни Балтії #Парламент #Повноваження #Історія #Еміграція #Варшава #Уряд України #Полтава #Аргентина #Ліга Націй #Держава (політичний устрій) #Рига #Українська діаспора #Чехословаччина #Слава Україні #Українська Держава #Репресії #Білоруська Демократична Республіка #Йосип Сталін #Доктор наук #Проголошення незалежності України 1991 #Наполеон! #Українська Народна Республіка #Київ #Володимир Ленін #Симон Петлюра #Іван Мазепа #Микола Плав'юк #Леонід Кравчук #Рада Народних Міністрів #Андрій Лівицький #Доктор історичних наук #Велика Північна війна #Центральна Рада #Маріїнський палац #Вітольд Фокін #Директорат України #Нюрнберг #Олександр Шульгін #Більшовики #Дніпро Україна #Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка
