Чорнобиль… Ця назва стала ім’ям прозивним. Здавалося б, я знала про ті події багато що, але, прочитавши книжку Сергія Колесникова «Відрядження до пекла», яка вийшла друком у видавництві «Арт Економі» у 2016 році, зрозуміла, що в дійсності знала лише те, що було на поверхні, хоча, як відомо, у травні 1986 року «Києвом та іншими містами блукала тінь страху». А про масштаби та наслідки тієї катастрофи українці дізналися значно пізніше.
«Виявляється, на той час, коли виступав Горбачов, чорнобильська хмара сягнула одинадцятикілометрової висоти й шість з половиною разів обігнула земну кулю. Потенціал Чорнобильської катастрофи дорівнював чотирьомстам Хіросімам».
«А в нас усе замовчували. Навіть Чорнобиль пробували замовчати, і хто його зна, можливо, це вдалося б, якби не звичайний дозиметрист зі Швеції, який просто звернув увагу на неспокійну поведінку свого дозиметра, якби не американський супутник…».
Отож книжка С. Колесникова саме про те, що відбувалося насправді, про те, як ця правда відбивалася у свідомості тих, кого система кинула на ліквідацію того, чому й назви на той час не придумали…
Зрозуміло, що людство, випустивши джина з пляшки, не відало, як його приборкати. Недарма в ті часи були поширеними віршовані рядки, які наведу мовою оригіналу: «Ускоренье – важный фактор, / но не выдержал реактор. / И советский «мирный» атом / вся Европа кроет матом».
От і складалося, як у тій казці: піди туди – не знаю куди… Фактично автор підсвідомо доводить цю тезу.
Повернімося до першоджерела, придивимося до головного героя. Він – наш земляк – з Кіровоградщини, фельдшер за першою освітою, філософ – за другою. Служив строкову й надстрокову за отриманою в медучилищі спеціальністю. Мав принциповий характер, тому й не вживався з тупуватим начальством, а надто – з замполітами. Їх характеризує вислів: «…рот відкрив – робочий день почався, рот закрив – день закінчився». Так, не любила армійська братія політруків та замполітів, що з цим поробиш? От і накапостили вони нашому героєві, фактично нізащо відібравши партійний квиток.
Коли він, здобувши філософську освіту, викладав у виші, то теж отримав «на горіхи» від ярих захисників чистоти марсизму-ленінізму, бо поставив під сумнів, а чи філософська праця В. Леніна «Матеріалізм і емпіріокритицизм»? (Не беруся судити, чи правий він, бо цей твір «проходила», а не вивчала досконало в педагогічному виші).
Для нашого героя ця суперечка мала фатальні наслідки: безпартійному, та ще й з характеристикою «вільнодумця», годі вже було навіть мріяти про кандидатську дисертацію!
Ось і пішов філософ у «народе господарство» – на завод «Друкмаш» – спочатку майстром цеху, а потім – позаштатним працівником профкому, так званим «підсніжником», бо рахувався слюсарем.
У цій якості доля звела його з секретарем міськкому КПУ, який пообіцяв йому підтримку у вступі до лав КПРС. Цей партійний керівник виступив у ролі «нечистої сили»: для цього він фактично забрав якщо не душу, то здоров’я жертви, пославши його у відрядження до… пекла! У прямому та в переносному значенні, бо пекло на той час уже мало цілком земне походження і називалося «Чорнобиль».
Парадокс: наш герой бажав туди потрапити, отримати свої 25 рентгенів опромінення і швиденько повернутися додому! Чи відав він як військовий медик про неминучі наслідки?..
Подивимося на ситуацію, що виникла в країні «розвиненого соціалізму», з різних точок зору. Сталася трагедія планетарного масштабу. Що робити – ніхто достеменно не знає. За допомогою до ворогів-«капіталістів» звернутися? Цього в страшному сні керівникам держави привидітися не могло. Тоді будемо ліквідовувати наслідки своїми силами. Самі накоїли, набудували халтуру, самі й будемо виправляти помилки. Але ж якою ціною! І поїдуть у Зону не навчені спеціалісти, які ризикуватимуть життям за відповідну зарплату і гарантовані пільги. І керувати ними будуть не професіонали у своїй справі.
Є відпрацьований алгоритм: покласти це на армію. Оскільки все чоловіче населення, за виключення малолітніх та старих, – військовозобов’язане, то всіх їх… призвати до війська – нехай виконують священний обов’язок! Наголосимо: не на війну призивали, не на захист держави від зовнішнього ворога, для чого армія й існує, воєнний стан не оголошували. Фактично творили беззаконня, посилаючи неспеціалістів, непідготовлене «гарматне м’ясо» на вірну, хоча й відстрочену в часі, загибель. «Я підписав розписку, а капітан сказав мені, що суворо забороняється розповідати про те, що я побачу на проммайданчику ЧАЕС», – згадує герой повісті. Отже, в радянській армії знали, як поєднати час і простір!
Хтось може закинути авторові книжки та й авторові статті, мовляв, вони ставлять під сумнів героїзм ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Ні! Вони – герої, це держава була злочинна. Що й довела в подальшому, фактично кинувши напризволяще своїх героїв. «…за свою віру в Горбачова я заплатив велику ціну – втратив здоров’я і став інвалідом», – підкреслює Сергій Колесников. Та хіба тільки він? «З-поміж шістдесятьох осіб, що 11 червня прибули до військової частини, на сьогодні серед живих близько десяти. Люди пішли із життя, не досягши пенсійного віку. Про нас забули…».
Що тут вдієш – така вся історія російської імперії, уламком якої ми й досі залишаємося… Коли на щось реально і спромоглася держава, то це – видати «Книгу пам’яті». А як же бути з принципом гуманізму: «Поплачте, допоки він живий»?.. Хто заплаче над тими десятьма земляками з шістдесяти, яких «призивали» разом з героєм повісті і яких ще й досі не доконала радіація?.. Хіба що Сергій Колесников і такі ж подвижники, як і він…
Людмила ОСТРОВЕРХ
