Журналісти Міхал Потоцькі й Кароліна Баца-Погоржелска написали відмінну книгу “Чорне золото. Вугільні війни Донбасу”, яка вийшла друком у Польщі. Нижче – коротко про її зміст.
Протягом десятиліть вугілля Донбасу привертало увагу авантюристів, втікачів і бізнесменів з усієї Європи. Війна і російська агресія мало що змінили. Чорне золото Донбасу все ще підкорює світ. Однак сьогодні ні Україна, ні її великий бізнес не контролюють торгівлю ним. З благословення Росії цей бізнес перехопили сепаратисти і пов’язані з ними підприємці. Вони переправляють донбаське вугілля через кордон, турбуються про всі необхідні папери і продають його далі, незважаючи на заборону, введену Україною, порушення якої розцінюється як фінансування тероризму. Приватні компанії з Польщі також беруть участь у цій ганебній процедурі. Журналістське розслідування з цього приводу тривало два роки і охопило дванадцять країн. “Чорне золото. Вугільні війни Донбасу ”– квінтесенція цього захоплюючого процесу.
Після 2014 року кілька десятків шахт Донецького басейну України, включаючи усі з найбільш затребуваним сортом вугілля – антрацитом, потрапили до рук сепаратистів. Місцевий антрацит, що видобувається без на норми без врахування норм екології, безпеки, прав власності та міжнародного права, почав завойовувати закордонні ринки. Спочатку – Росію, потім – Туреччину, країни Євросоюзу і, нарешті, Близький Схід. Заробіток ділиться між бандитами і дискредитованими олігархами, які внесені до міжнародних санкційних списків.
Серед одержувачів такого вугілля – Польща, яка споживає понад 200 тисяч тонн кривавого антрациту на рік. Кривавого, оскільки в даному випадку вугілля є паливом не тільки в буквальному сенсі. Воно підтримує на маленькому вогні війну на Донбасі, число загиблих в якій вже обчислюється десятками тисяч осіб.
Донбаські торговці антрацитом не винайшли нічого нового. У всьому світі сировина допомагає різним повстанським угрупованням фінансувати війни і зберігати свою владу на контрольованій території. Самопроголошена “Ісламська держава” жила за рахунок видобутку нафти на іраксько-сирійському кордоні, для польових командирів з країн Африки на південь від Сахари таким паливом були і залишаються алмази, кобальт або вольфрам. Механізми схожі і прості – досить ланцюжка посередників, які вводять в оману і політичних гравців, які закривають на ці схеми очі (а бажано навіть – за мовчазної підтримки).
На торгівлі заробляють не лише продавці та брокери, а й покупці, що використовують ціну продукту, яка зазвичай нижча, ніж в офіційних джерел. Тому боротися з цією практикою складно: більшості бізнесменів байдужі спроби зведення дамби, яка б зупинила потік кривавої сировини, яка заполонила світові ринки.
Щоб зрозуміти, як вугілля з “ДНР” потрапляє на ринок Євросоюзу, автори книги “Чорне золото. Вугільні війни Донбасу ”зустрілися з безліччю людей: бізнесменами, шахтарями, бойовиками. Вони підтвердили, що торгівля вугіллям носить масштабний характер, хоча її бенефіціари змінюються.
На початку вугільного ланцюжка фігурують торговельні суб’єкти, які на окупованій території Донбасу фактично (і нелегально) контролюють усі працюючі шахти, а також металургійні заводи і комбінати з переробки вугілля. Але формально всі вони належать компаніям, зареєстрованим у Південній Осетії. Даний регіон в межах Грузії є таким же сепаратистським, підконтрольним Росії, як і Донбас в межах України. Є тільки одна відмінність: після війни 2008 року Росія офіційно визнала існування Південної Осетії як міжнародного суб’єкта (хоча жодна інша країна світу цього не зробила).
Що стосується «республік» на Донбасі, то їх офіційно не визнає навіть Росія. Тому донецькі і луганські компанії реєструються в Південній Осетії, завдяки чому можуть офіційно працювати по всій Російській Федерації, а також виходити на міжнародні ринки.
Саме так українські сепаратисти, проти яких формально діє ембарго, отримують доступ до цивілізованого світу, експортують туди свою продукцію і працюють так само, як і будь-який інший комерційний суб’єкт в тому чи іншому куточку світу.
Фірми, зареєстровані в Південній Осетії, таким чином, виступають як посередники при легалізації торгових і фінансових потоків, тому що прямо на Донбас ззовні не можна відправляти навіть банківські перекази. Завдяки цьому між двома неіснуючими державами ведеться жвава торгівля.
Але в Південній Осетії ланцюжок посередників тільки починається. Осетинські фірми належать підставним компаніям з Великобританії і заокеанських податкових оазисів. Завдяки цьому їх реальних власників – проросійських олігархів – не так просто знайти.
Потім в ланцюжок включаються десятки російських посередників – вугільних брокерів, які торгують і легальним, і нелегальним вугіллям і які на станціях всередині Росії організують вже згадані перевідправлення і додавання “чистого” вугілля. Від них поставки направляються реальним російським компаніям, які співпрацюють із зарубіжжям. Вони відправляють змішаний антрацит, кокс й інші види вугілля на захід до Європи і в інші регіони світу.
У країнах-покупцях вугілля отримує кінцевий споживач, але частіше порода потрапляє в руки місцевих посередників, які теж є частиною первісної схеми. Але про них трохи згодом. Ця витончена система здається непроникною, проте її окремі ланки залишають сліди, в тому числі в інформаційних системах залізниць, в накладних і митних документах.
Одна деталь в розповідях про постачання вугілля з “ДНР” була не до кінця зрозуміла. Бойовик, який охороняв залізничний міст, розповідав про те, що щодня з Донецька проходили десятки ешелонів з вугіллям. Траплялися особливо активні дні, коли поїзди проносилися кожні п’ять хвилин, так що перейти через колії було проблемою. Але дивним йому здавалося інше. Вагони йшли заповненими приблизно половину. Виходило, що поїзди перевозять навпіл вугілля і повітря – і це виглядало як банальна безгосподарність.
У ході розслідування польські журналісти з’ясували, що така марнотратність стала наслідком тієї шахрайської схеми, за якою донецьке вугілля перетворювалося на російське. Справа в тому, що вугілля в різних регіонах неоднорідне. Залежно від умов, у яких формувалися пласти, воно розрізняється хімічним складом. Щоб крадене донбаське вугіллячко не видавало себе при хімічному аналізі, після перетину кордону з Росією його “розбавляють” зразками з інших регіонів. Ось тому і йдуть вагони напівпорожніми, щоб залишалося місце для добавки.
Концентрація вагонів з вугіллям у російському прикордонні перевершує всі розумні показники. Їх не приховаєш: вони стоять на запасних коліях, під залізничними віадуками, в щільно забудованих промзонах за високими парканами, зведеними вже за роки війни.
Як не намагаються росіяни заховати жвавий трафік на залізниці, існує багато свідчень того, що по ній переправляють не тільки награбоване в Донецьку (вугілля, сталь, обладнання). У зворотному напрямку безперервним потоком йде російська військова техніка.
Особливо бурхливий рух поїздів з вугіллям відбувається в російському містечку Гуково. Воно ж вказується як місце походження палива в тих “офіційних” документах, за якими його женуть до кінцевого покупця. Насправді це невелика станція – в’їзд з Луганської області України в Росію. Там просто немає інфраструктури, потужностей якої вистачило б для зберігання або навантаження такої кількості видобутого там вугілля. Те ж саме можна сказати і про Успенку – друге за популярністю місце походження чорного “донецького золота”.
Цілком очевидно, що таким чином ховаються вагони з краденим донецьким вугіллям (а можливо, також сталлю та іншою промисловою продукцією).
Добуте на донецьких шахтах вугілля вивозиться в Росію, транзитом проходячи через Успенку і Гуково, й зупиняється на більших станціях для обробки і перевантаження. Там підробляється документація, після чого вугілля стає російським і абсолютно легально прямує далі.
У 2017 році цю схему налагодили і використовували дрібні добувачі (господарі так званих копанок), але пізніше їх практично витіснили від занадто вигідного бізнесу.
За даними “ДНР”, зі 157 шахт на окупованих територіях на цей момент не працює вже близько 90. Ще 33 продовжують експлуатуватися, але є збитковими. І тільки 37 шахт приносять прибуток. Тому ясно, що скорочується виробництво офіційних шахт, яке легко компенсувати видобутком на нелегальних шахтах.
Це підтверджує, що сепаратистська адміністрація не зацікавлена в інвестиціях або у неї просто не вистачає грошей. Її пропаганда, з одного боку, переконує громадян, що вони живуть у звичайній країні і що всі проблеми – “від української окупації”. І нібито тільки питанням часу є, коли їхня країна стане звичайною і визнаною на міжнародному рівні державою. Однак насправді влада діє зовсім інакше і не готова (точніше, не здатна) підтримувати навіть залишки функціонуючої економіки в такому стані, щоб у країни були хоч якісь перспективи. Неначе розорена війною земля, якою вони керують, не гідна нічого, крім як одномоментного збагачення до повного її виснаження.
У Донецьку, одному з найбільших вугільних центрів світу, тема вугілля є своєрідним табу. Безневинні спроби дізнатися про нього більше дуже ризиковані. Всі розуміють, що за всім цим стоїть величезний бізнес, але в умовах військової диктатури сталінського типу навіть говорити про це небезпечно.
З уривчастих даних відомо, що олігарх Сергій Курченко, який раніше збирав данину з дрібних добувачів, досяг на окупованій території неймовірних успіхів. Він не тільки монополізував залізничні перевезення, а й легалізував копанки. Частина з них тепер, швидше за все, поставляє свою продукцію безпосередньо Курченкові.
У цього є свої плюси і мінуси: дрібним видобувачам не доводиться шукати нові ринки і кінцевих клієнтів десь на іншому кінці світу. Однак і прибутки їхні скоротилися. А ось для Курченка тут одні переваги: він повністю контролює експорт вугілля з моменту його видобутку і аж до доставки. Він може диктувати ціни і за необхідності – різко збільшити обсяг поставок.
Свій бізнес Курченко веде через “Газ-Альянс”, який зареєстрований у російському Нижньому Новгороді. Капітал компанії становить всього тисячу доларів, а в штаті – лише 12 офіційних співробітників, і все-таки він став найбільшим експортером вугілля, перш за все – антрациту, з “Донецької і Луганської народних республік”. Компанія уникає сплати податків у Росії, оскільки для експорту залучає посередників – підставні фірми з Великобританії (Supreme Business Group LP a Merkato Ltd), які формально належать українському громадянину В’ячеславу Городянинові і його Nredos Holding inc із Сейшельських островів. “Газ-Альянс” експортує вугілля, яке видобуває компанія “Внешторгсервис” (зареєстрований у столиці Південної Осетії Цхінвалі). Після старту української блокади в березні 2017 року вона отримала в так зване тимчасове користування практично всі шахти і заводи, які на своїй території “націоналізувала” “Донецька народна республіка”.
Після смерті ватажка “ДНР” Захарченка, який хоч трохи обмежував вплив Курченка, під його контролем опинилися вже практично всі промислові і природні багатства цього сепаратистського регіону. Також він володіє монополією на отримання доходу від них. Як повідомляють українські ЗМІ, саме Курченко (за згодою російських спецслужб) стояв за замахом на Захарченка у серпні 2018 року або принаймні його фінансував.
Чому вся ця величезна влада сконцентрувалася в руках цього 34-річного бізнесмена із сумнівним минулим? Ще до війни Курченко підтримував тісний зв’язок з найпотужнішими українськими олігархами, завдяки яким цей хлопець з бідної сім’ї, що живе в передмісті Харкова, побудував власну імперію і високо піднявся в пантеоні правителів цієї країни. Перед самою війною він був одним з найбільш надійних торговельних партнерів сина колишнього президента України Олександра Януковича.
Після Революції гідності Курченко втік до Росії, як і вся сім’я Януковича. Навесні 2014 року він став співвласником мережі бензоколонок в окупованому Криму, а у вересні того ж року його компанія придбала кримське інформаційне агентство Crimea Media, а разом з ним і багато інших місцевих ЗМІ.
Дуже скоро Курченко відчув себе у новому середовищі як риба у воді. Ще в Україні він “спеціалізувався” на шахрайських фінансових схемах, які пропонував великим олігархам, а тепер він став надавати такі ж послуги олігархам російським. І саме це, що цікаво, піднесло Курченка так високо.
Після вбивства Захарченка до влади в Луганську і Донецьку прийшли люди, повністю лояльні до Москви. Сергій Курченко, людина з прекрасними зв’язками у владних колах по той бік фронту, чиї статок і вплив сьогодні повністю залежать від російського уряду і олігархів, – ідеальний кандидат для координації економіки “народних республік”.
Коротка довідка про авторів
Кароліна Баца-Погоржелска (1983 р.н.) – репортер польського Dziennik Gazeta Prawna. Виросла в сім’ї шахтарів і вивчала гірничу інженерію. Є автором кількох книг про гірничу справу і разом з Міхалом Потоцьким отримала кілька журналістських премій за свої статті про експорт вугілля з Донбасу.
Міхал Потоцькі (1984 р.н.) очолює відділ публіцистики Dziennik Gazeta Prawna і спеціалізується на українській та білоруській проблематиці. Є автором уже трьох книг про сучасну Україну.
