Перший помітний конфлікт після отримання Томосу і створення помісної Української православної церкви, не залежної від московського патріархату, стався у нашому місті. Ктитор храму Успіння Пресвятої Богородиці Андрій Райкович (міський голова Кропивницького) публічно заявив про своє бажання передати храм відродженій Українській церкві і закликав громаду підтримати його намір. Здається, усе просто: у нинішніх умовах фактичної війни з Росією деструктивна, яка руйнує нашу єдність, роль Московського патріархату має бути очевидною всім. І якщо раніше МП вдавалося пускати пил в очі міфічною канонічністю, то тепер ця фальшивка остаточно розвіяна Вселенським патріархом. Але, як виявилось і як й очікувалось, усе далеко не так просто.
Україна – досі окраїна Росії?
Увечері того ж дня після оприлюднення звернення Андрія Райковича було скликано збори мирян, як показали події, з єдиною метою – перешкодити передачі храму. На збори прибув і відіграв там одну з провідних ролей сам митрополит Кіровоградський і Новомиргородський Іоасаф зі своїм почтом (улітку позаминулого року Предстоятель УПЦ Онуфрій надав йому митрополичий сан).
Доцент кафедри канонічного права Київської духовної академії Петро Губень (митрополит Іоасаф), будучи людиною компетентною, мав би першим пояснити мирянам, який стражденний шлях пройшла українська віра, яким підступом, підлістю і хабарами загнана у підпорядкування Москви, як російські царі, зокрема Катерина Друга, засилали в українські монастирі своїх посланців, аби переписували давні українські літописи на догоду шовіністичним ідеологам Російської імперії або вилучали чи знищували їх. Дивно було б, якщо богослов і митрополит цього не знає.
Натомість митрополит лише підкреслив, що віра настільки важлива і глибинна річ, що за неї люди часто не шкодували свого життя. І подальший хід зборів показав, що вищий клір Кіровоградської і Новомиргородської єпархії не життя, звісно, але багато чого не пожаліють, аби не допустити вільного переходу парафій у не залежну від Москви українську церкву.
Найперше, чого не пожаліли священики, – дітей. Час був пізній, надворі – віхола, та, очевидно, слухняним мирянам було дано вказівку обов’язково привести дітей. Їх виставили наперед, і вони жалісливими голосочками почали розповідати, що у храмі вони співають, малюють, що їм тут добре і вони просять не забирати у них цей храм.
Більшого абсурду годі було й придумати. Ясна річ, ніхто не збирається розбирати новий храм і переносити його в інше місце! Чи скасовувати недільну школу й заняття для дітей! Варто було просто пояснити дітям (як і дорослим) важливість духовного звільнення України від столітнього панування церкви ворожої держави. Натомість священики, люди, які апріорі мають бути носіями високої моралі та провідниками Божої любові, елементарно обдурили дітей, виставивши їх, як свій найпереконливіший аргумент. Дуже нагадує бажання і заклик одного добре відомого нам президента виставляти поперед військ дітей та жінок…
Священики і богослов Іоасаф не лише самі не пояснили людям історичного моменту одержання Томосу, а й всіляко перешкоджали будь-яким намаганням пояснити щось з боку частини активніших членів територіальної громади, які прийшли висловити свою позицію. Відразу ж священики поставили питання руба: вони мають покинути храм, бо не є його постійними парафіянами. Фіксованого членства у релігійних громадах немає, тим більше, ніде не вказано, що їхні збори мають бути закритими, адже вільний доступ до храму – один з важливих постулатів християнської віри, тож ця вимога не була виконана.
Водночас зав’язались локальні дискусії між окремими людьми. І тут можна було почути багато цікавого. Очевидно, з того, що люди засвоїли із розмов із священиками – своїми духовними наставниками: «Ви – бандерівці, прийшли забрати наш храм!», «Комуняки! Скільки вам заплатили?», «Ми віру не міняємо!» аж до такого: «Україна – це окраїна Росії! І тут буде наша церква!» та «Прийде нова влада, домовиться з Путіним, і все стане, як раніше!»
До речі, про міфічну канонічність, яка раніше було осердям утвердження московського патріархату, тепер – ні слова!
Фактично священики під керівництвом митрополита Іоасафа провели чіткий вододіл – на «наших» і «не наших», замість того, щоб організувати діалог, адже усі присутні у храмі – мешканці одного міста, однієї країни, усі християни і православні, чи у кліру УПЦ, що підпорядковується Москві, інший Бог? Хто зацікавлений у такому роз’єднанні, протистоянні, суспільному хаосі? Чи не наші одвічні вороги, які зараз ведуть з нами відкриту війну? І чому їм підігрують священики – по ідеї, люди освічені й духовні?
«РПЦ на 99 відсотків контролюється
спецслужбами РФ»
І це не моя вигадка чи припущення. Це – фраза із інтерв’ю глави Служби зовнішньої розвідки Єгора Божка «Укрінформу», яке він дав кілька днів тому. Про це ж говорять і священики, яким вдалося вирватися із обіймів «братньої церкви» у тому числі і Патріарх Філарет. І тут немає нічого дивного. Хто хоч трохи цікавиться історією, знає, що у 30-х роках минулого століття Сталін фактично винищив священство, заславши його у табори. Відомо чимало фактів, що там найбільше знущались саме з них та з тих, хто пішов проти тодішньої влади, відстоюючи українську справу. В ті ж роки було зруйновано значну частину храмів та ліквідовано інституції керівництва церквою. І лише у 1943-му, коли Сталін відчув близьку загрозу іншої сатанинської сили – німецького нацизму, він своїм указом відновив Російську православну церкву. Цей указ фактично і залишається справжнім «томосом» і «канонічністю» РПЦ по нинішній день. Звісно, ця церква із першого дня була чітко контрольована тодішнім КДБ, а тепер її спадкоємицею – ФСБ РФ.
Під час розмов з мирянами у храмі Успіння Пресвятої Богородиці можна було почути, мовляв, це наша церква незалежна, а нова – розкольники. Знову ж – це, очевидно, настанови священиків. А вони мали б бути знайомі із статутом УПЦ. Тим більше, що він є у відкритому доступі – на сайті orthodox.org.ua. Пункт перший тут справді проголошує: УПЦ самостійна і незалежна. Але це, очевидно, для тих, хто лінується зазирнути далі. Бо уже у пункті третьому скромно зазначається: «УПЦ з’єднана з Помісними Православними Церквами через Руську Православну Церкву». Тобто фактично не є самостійною. Далі – більше. У пункті четвертому прямо сказано: «УПЦ …керується постановами Архієрейського Собору РПЦ від 25-27 жовтня 1990 року». Пункт п’ятий прямо вказує – «УПЦ … є самокерованою частиною РПЦ». А її Собор (розділ другий) зобов’язаний «зберігати канонічну єдність з РПЦ», а також «…здійснювати нагляд за втіленням в життя рішень помісних Соборів РПЦ». Ну, і далі по тексту, аж до констатації того, що “Предстоятель УПЦ – постійний член священного Синоду РПЦ».
Та якби ж тільки справа у статуті! Серед ночі, через кілька годин після закінчення зборів у храмі Успіння Пресвятої Богородиці відео з них під назвою «В Кропивницком прихожане УПЦ МП и их дети просят мэра не отбирать у них храм» з’явилося на You-Tube каналі російського сайту «News-Front International». Причому з логотипом, який вказує на авторське право. Хоча у храмі люди бачили, що знімав відео один із священиків УПЦ. Виходить, він – кореспондент цього сайту? А сайт не приховує, що «…видит своей целью защиту русской цивилизации, показ истинного лица противников русского мира». Сайт публікує коментарі проросійських бойовиків, збирає пожертви для ЛНР-ДНР. Один із його засновників працював у секретаріаті уряду РФ.
Ось звідки ноги ростуть неприкритої брехні у храмах УПЦ, яка підпорядкована Москві! А ще у нашому краї вона має особливу підтримку самого патріарха Кіріла (Гундяєва), Бо ж митрополит Іоасаф – його добрий друг і товариш. Він родом із сусідньої Черкаської області, але знайомий із московським предстоятелем ще із часів служби в армії. Служив він у Ленінграді, коли ректором Ленінградських духовних шкіл був нинішній Московський патріарх Кіріл. У ранній юності Петро Губень здобув будівельну професію в ПТУ, трохи працював у будівельній організації, тож молодий солдат, очевидно. ремонтуючи єпархіальний дім, почув промову Кіріла і був вражений його мудрістю й красномовством. Уже набагато пізніше, після здобуття освіти, коли сам викладав у духовній академії, не раз запрошував Кіріла на лекції.
На початку жовтня минулого року Іоасаф брав участь у якомусь засіданні вищих ієрархів церкви у Москві. Патріарх Кіріл, очевидно, аби учергове прогнутись перед Путіним, послав від імені цього зібрання вітальну телеграму з днем народження президенту Росії. Під телеграмою стояли підписи усіх учасників зібрання. Про це стало відомо відразу після приїзду Іоасафа в Україну, здійнявся скандал. Він змушений був виправдовуватись, що сам особисто ніякого підпису не ставив.
Звісно, митрополит Іоасаф не може відійти від справи усього його життя. А рядові священики? Схоже, вони просто бояться, не мають у собі сили стати на бік правди рідної землі і країни.
Чи виписує Бог квитанції?
Наступного ж дня після зборів ктитор Андрій Райкович заявив, що згадані збори – це фактично рейдерське захоплення храму. Мовляв, голосувала не та громада, яка там зареєстрована. Ще через день до коментаторів цього конфлікту приєднався єпископ Олександрійський і Світловодський Боголєп (Валерій Гончаренко). На прес-конференції він заявив, що був ініціатором будівництва того храму. Мешканці мікрорайону самі власноруч готували місце під котлован, і коли вже справа дійшла до фундаменту, приєднався Андрій Райкович, який багато років очолював відоме у краї м’ясопереробне підприємство, яке зараз випускає продукцію під популярним брендом «Ятрань».
На запитання журналістів, скільки становить його частка у зведенні та облаштуванні храму, єпископ Боголєп відповів образно і піднесено: «Бог квитанцій не виписує!» Але усі, кому дорогі правда та Україна, хто має Бога у серці, а не на нагрудному хресті, знають: такі, як Боголєп, Іоасаф та їхні слабкодухі підспівувачі, однозначно отримають «квитанцію» від Бога за їхній цинізм, за те, що повсякчас змішують святу духовну правду із страшною підступною брехнею і обпоюють цим отруйним коктейлем людські душі, а найгірше – дитячі.
* * *
Під час зборів у храмі був момент, коли діти заспівали українські колядки (хтось колись звертав увагу, що російською мовою ні колядок, ні щедрівок не існує?). Їх підхопили усі присутні. Яка благодать, яке піднесення, яке Боже світло запанували у храмі! Хто ж не хоче, аби ця благодать росла і поширювалась? Хто оббріхує її? Хто хоче нашої роз’єднаності і невзаєморозуміння?!
Одна жінка, глибоко віруюча і активна парафіянка УПЦ (фактично МП), але не з тих, які не знають історії і сліпо вторять облуді священиків, якось зауважила: «Так, ця церква брехлива, але по брудних трубах тече чиста вода віри!» На зборах у храмі Успіння Пресвятої Богородиці ми ясно побачили яка це вода – мутна, злісна, ворожа до України. Якщо її не перепинити, вона змете безліч душ, а то й цілу країну.
P.S. Нещодавно громада парафіян у селі Перегонівці Голованівського району проголосувала про перехід до Української церкви, не залежної від Москви. Але стараннями вищого кліру (навезли людей та священиків з інших сіл) рішення було переголосоване. Що ж — далі буде. Квитанція стане довшою.
Світлана ОРЕЛ
