Хто такий Василь Цоколь? Сільський багатій, котрий для своїх забаганок нікого і нічого не шкодує. Сподобалась йому "жидівська наймичка". І він її отримав. Як ви, певно, зрозуміли, мова йде про виставу кіровоградського театру імені Кропивницького "Наймичка" за драмою Івана Карпенка-Карого і її героя сільського багатія Цоколя, роль якого виконує артист Валерій Лупітько.
Сьогодні він – мій гість. Про свого героя артист висловлюється відверто і лаконічно. "Своїх героїв – позитивних, негативних – я намагаюся виправдати. Ти не замислювалася, що мій герой – єдина людина, котра по-справжньому любить Харитину? Всі над нею знущаються, а він – любить. Не Панас, яким вона марить, а Цоколь. Він же не знає, що вона – його донька". І помовчавши, додає: "Звісно, п’єса написана давно. Ми її дещо підкоригували".
Це справді так. Коли я читала п’єсу, відразу зрозуміла деяку асоціальність нової постановки. Мабуть, так було потрібно.
Ну, а тепер познайомимося ближче з моїм гостем. Валерій Лупітько родом з Кременчука. Там закінчив дев‘ять класів загальноосвітньої школи і профтехучилище. Говорить навіть з деякою гордістю: "Я – слюсар за першою професією. Чому не закінчив одинадцять класів? Розумієш, я вчився ще і в спортивному класі. Шість “трійок” у табелі. Ну, і куди з такими оцінками? Батьки мої – робітники, то й мені в робочий клас дорога", – усміхається співрозмовник.
Що цікаво, ні про яке акторство кременчуцький пацан не мріяв. Захоплювався футболом. Навіть вчився, як бачите, в спеціалізованому класі. Вже в училищі профтехосвіти записався у драмгурток при заводському Будинку культури. "Взагалі-то, – зізнається Валерій, – ми з приятелями хотіли записатися в хор, а нам відмовили", – кумедно розводить він руками. В драмгуртку опинився з чіткою метою – прогулювати пари. А потім так сподобалося, що… став студентом вищого навчального закладу. І не якого-небудь, а Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого. Вступив на курс Ірини Молостової. Знавцям театральної справи не варто нагадувати про цю неординарну особистість в українському мистецтві. Майстер!
"Скажу відверто, – пригадує своє студентство Валерій, якого, було діло, мало не відрахували, бо любив поспати і на перші пари не з’являвся, – Ірину Олександрівну ми бачили нечасто. Збирала нас за чашкою чаю, і ми їй свої досягнення демонстрували. Ми були другокурсниками, коли її не стало".
Хоч і не такий солідний вік у мого візаві, а вже чимало в минулому. Про це можна говорити і говорити. І ми говорили, звісно.
– Наскільки я пам’ятаю, в Кіровоград ти потрапив прямо з інституту, і це пов’язано з незабутнім Валерієм Дмитровичем?
– Точно. Дейнекін і директор Савицький дивилися наш дипломний спектакль, а потім запросили трьох студентів до розмови.
– Чекай, а що за дипломна вистава?
– "Жайворонок" Жана Ануя. У мене там невелика роль, майже епізодична, але дуже цікава. І помітна. В шести замітках про виставу мене згадали. Не пиши про це!
– Та чого там. Хоч, як на мене, то увага Дейнекіна – найголовніше. Він вас трьох запросив?
– Так. Але один з нас залишився в Києві, другий "зачепився" у Львові, в театрі Заньковецької. Він і зараз там працює. Мене Київ не приваблював, і я з радістю приїхав у Кіровоград. І не разу не пошкодував. Після інституту у мене була ще одна школа – школа Дейнекіна.
А тепер я розповім. Валерій Лупітько з’явився в театрі Кропивницького дуже вчасно. Для Валерія Дейнекіна це був складний період. В середині сезону театр залишив провідний кропивничанин заслужений артист України Віктор Алдошин, якого покликав вчитель Михайло Резнікович в столичний театр імені Лесі Українки. Дейнекін Алдошина леліяв, ставив “на нього” вистави. Недавно з великим успіхом пройшла вистава "Чума обом родинам вашим" за Григорієм Горіним. Вчинок Алдошина примусив Дейнекіна ковтати пігулки, хоч у глибині душі він його розумів. Пригадую, казав мені: "Мабуть, я вчинив би так само". Хоч особисто я в цьому сумніваюсь. Згодом Дейнекін з Алдошиним знайшли спільну мову. А потім з’явився Лупітько. Валерій Дмитрович ввів його на деякі алдошинські ролі, зокрема Лупітько почав грати Антоніо у виставі "Чума обом родинам вашим". Хотіла назвати його "другим Альошиним", але ні! Він став першим Лупітьком, в якого повірив і якого окрилив турботливий погляд Валерія Дейнекіна.
– Одна з кращих дейнекінських вистав "Моя професія – сеньйор з вищого світу". Ти в ній був задіяний?
– Аякже! У мене там була невелика роль такого собі суб’єкта Венуту. Ну, пригадуєш, дідка возив на каталці. Роль – мізерна, але як було приємно працювати у цій веселій виставі. Валерій Дмитрович був майстром ставити веселі комедії. І грати в них. У виставі "Дім, де все шкереберть" я грав молодого чоловіка Хасіндо. А ще Валерій Дмитрович любив ставити казки. У мене було багато казкових героїв.
– І ти не обмежувався лише академічним театром. Працював з Дейнекіним у "Резонансі".
– О! Це був прекрасний період. Поряд грали студенти, викладачі, професійні артисти, навіть медик, і ніхто не заносився, кожен вважав себе причетним до таїнства. І головне – в "Резонансі" було таке ставлення до професії, до театру взагалі, якого у професійному театрі не побачиш. Мені не дуже приємно про це говорити, я сам професіонал, але …Це правда.
– Уперше я тебе побачила в "Резонансі" в "Кришталевому черевичку" в ролі симпатичного Короля. До тебе цю роль теж грав Альошин. Треба віддати йому належне, провідний кропивничанин, а в "Резонансі" працював залюбки. До речі, Валерію, нехай тебе не дивує моє запитання… Ти б міг зіграти Мачуху в "Черевичку"?
– Дейнекінську? Ні! Мабуть, ні. Але якось у мене з’явилось нездоланне бажання зіграти Наталку у виставі "За двома зайцями".
– Наталку? Це котру?
– Одну з подружок Проні Прокопівни. Я ходив за Дейнекіним, вмовляв його. Не погодився! До цих пір шкодую. Я відчував цей образ.
Після трагічної і такої несподіваної смерті Валерія Дейнекіна Валерій Лупітько недовго залишався в театрі. Звісно, я не знаю всіх обставин, але те, що він пішов з театру, стало повною несподіванкою. Вже в першій виставі Михайла Ілляшенка – а був це небагато-немало, "Ревізор" Гоголя – Лупітько зіграв головну роль. Аж на язику крутиться: і який же артист не мріє грати Хлестакова! Зіграв! І пішов. З дружиною, теж артисткою театру Інною Дорошенко. Майже на десятиліття відірвав себе від театру імені Кропивницького.
– Якщо точно, – розповідає артист, – залишив театр на дев’ять років. І не просто театр Кропивницького, а взагалі театр. "Зав’язав з театром", – саркастично всміхнувся співрозмовник. – І коли б не цих дев’ять років, я б не підозрював про свої здібності вести бізнес, скажімо. За ці роки я здобув великий життєвий досвід.
– Ну, досвід, бізнес… А покликали в театр, і бізнес продав. До речі, хто тебе запросив?
– Ігор Спінул. Він на той час виконував обов’язки директора. Але директором так і не став. Я ж залишився в театрі, бо це МІЙ театр. Не знаю чому, але в жодному іншому театрі я б не хотів працювати. Присягаюсь.
– Я тобі вірю. Валерію, а як працювалось з Володимиром Захаровичем Савченком над "Наймичкою"?
– Савченко – режисер радянської школи, його цікавить акторський пошук, гострота, нестримність, а не просто вміння, перепрошую, рухатись по сцені. Але скажу відверто, Савченко не завжди вів репетиції. Велику роботу провела асистент режисера Ірина Федотова. І я щасливий, що нашу виставу так сприймають.
– Любиш аплодисменти?
– Ну, ти даєш! А хто з акторів не любить уваги публіки? Але хочеш вір, хочеш – ні, радують мене не просто аплодисменти. Вони повинні бути заслужені!
– Ти – актор у першому поколінні, дружина – теж актриса. Донька теж мріє бути актрисою?
– Натякаєш на зародження династії? Софійці – ще тільки десять. Вчиться у музичній школі. Що буде, побачимо. Та й важко зараз думати про майбутнє. Тривожно.
– Тривожно. Але життя триває. Мрієш про якусь роль?
– Тінь батька Гамлета (сміється)
– Тоді вже краще череп Йорика, – підіграла я гостю. – Ні, я серйозно. Актори часто говорять про омріяну роль.
– Ні, про конкретну роль я не мрію. Хочеться багато ролей, як поетам віршів. Хороших і різних.
– Ну, що ж. Нехай твої мрії здійснюються. Дякую за розмову.
Бесіду вела Валентина ЛЕВОЧКО
