Сумна статистика: під час Другої світової війни на фронтах загинуло майже 1500 журналістів, військових кореспондентів колишнього Радянського Союзу.
Справжнього військового кореспондента слід було шукати не в штабі, а на командному пункті роти, в окопі, землянці, біля похідного солдатського багаття. Там, де гримить бій, де вирішується доля атаки. Редакції було не байдуже, з яких матеріалів робиться газета. Матеріал з третіх рук – не матеріал. Потрібно вирушити на лінію вогню і писати про те, що бачиш на власні очі.
І Арсеній Тарковський, і Сава Голованівський кодексу честі військового кореспондента дотрималися.
Саві Голованівському цьогоріч наприкінці травня виповнюється 110 років. Його мала батьківщина – село Єлисаветградківка нині Олександрівського району Кіровоградської області.
У червні 1941 року Сава Голованівський, як і багато інших письменників, пішов на фронт. Був кореспондентом фронтової газети «За честь Родины». Його бойове слово лунало на Південно-Західному фронті, на хвилях фронтового радіо, зі сторінок газет «Красная Армия», «Красная Звезда», «Известия», «Правда», «Литературная газета».
Надзвичайно люта зима 1941 – 1942 років стала тяжким випробуванням для письменників-фронтовиків. Не маючи власного транспорту, змушені весь час пересуватись з однієї ділянки фронту на іншу, «голосуючи» на заметених снігом степових дорогих, вони тяжко терпіли в благеньких шинельках та хромових чоботах від жорстоких морозів.
Наприкінці 1941 року тяжко поранений під час наступу 6-ї армії під Лозовою на Харківщині Голованівський потрапив до воронезького шпиталю. Про поета на війні говорять рядки вірша «Другові» (1943):
Не те щоб надто пнувся він в герої
Чи безоглядно рвався уперед, -
Він вірші пише, а з війни такої
Не повернутись може і поет.
Скажи: якщо одержить похоронну,
Нехай про смерть не думає мою -
Мій вірш у полі займе оборону
І виграє в останньому бою.
Під його публікаціями стояли підписи: «Воронезький фронт», «Український фронт» чи просто «Репортаж з поля бою».
Велику популярність здобула «Пісня про мою Україну» (1942), написана в дні тяжкого відступу з України в приволзькі степи. Вона звучала в солдатських шпиталях, її слова читали бійці у фронтовій газеті в часи оборони Сталінграда.
Я вірив, що ворог тебе не поборе,
І ворог тебе не зборов, -
Він ще відповість за гірке твоє горе
І кров’ю заплатить за кров.
І слава твоя оживе неодмінно,
І доля розквітне ясна, Моя Україно,
Жива Україно,
Блакитна моя сторона.
Під час війни вийшли дев’ять збірочок поезій та нарисів Голованівського. Вдова письменника Катерина Трохимівна, яка мешкала в Києві, 1995 року разом з архівом Сави Овсійовича подарувала музею одну з них – «Мсти, воин!», видану в 1942 році в Уфі Спілкою радянських письменників України. Тоненька обкладинка, щонайскромніше оформлення, невелика за обсягом, збірка має вигляд, типовий для багатьох воєнних видань. Вгорі на обкладинці напис «Фронт и тыл».
Українські письменники раніше за інших відгукнулися на потребу фронту в книзі. Їхня бібліотечка «Фронт і тил» виходила російською і українською мовами.
Також маємо у фондах декілька фотокарток Сави Овсійовича воєнної доби: у воронезькому шпиталі після поранення (1941), з Леонідом Первомайським (1942), разом з військовими кореспондентами.
Нерідко бувало: військові кореспонденти йшли у бій разом з героями свого майбутнього нарису. Вдруге Голованівського було поранено влітку 1943 року під Бєлгородом. Війну закінчив у Берліні.
Ще довгий час воєнна тема бринітиме в творах Голованівського. Чи можна забути, як 7 листопада 1943 року в щойно визволеному Києві Микола Бажан, Олександр Довженко і Сава Голованівський вперше прийшли до Бабиного Яру і побачили гору недопалених трупів, затоптані у пісок окуляри та дитячі черевички.
Саву Голованівського нагороджено орденами Червоного Прапора (1943), двічі – Вітчизняної війни 2-го ступеня, медалями. Повернувся після перемоги у званні полковника. Уривок з вірша 1942 року якнайкраще завершить фронтову сторінку біографії Голованівського:
І не посміє нам ніхто сказати в вічі,
Що перед совістю нечесні ми були -
Що з долі власної взяли ми плату двічі
Чи людству й вічності боргів не віддали.
* * *
Арсеній Олександрович Тарковський народився у 1907 році в Єлисаветграді. Батько – Олександр Тарковський, рідний брат Надії Тарковської, першої дружини Івана Карповича Тобілевича (Карпенка-Карого). Олександр Тарковський з десятирічного віку виховувався в родині Карпенка-Карого, у будинку, де нині знаходиться наш музей.
Арсеній Тарковський залишив наше місто у 1925 році. Він виїхав на навчання до Москви, де присвятив себе літературній діяльності.
У 1941 році, з початком війни, Спілку письменників, членом якої Арсеній Олександрович був з 1940 року, евакуювали до Татарії. Тарковський мав бронь, але совість і почуття обов’язку не дозволили йому скористатися привілеєм. Він написав 11 заяв з проханням відправити на фронт, і у грудні 1941-го був направлений у діючу армію кореспондентом газети «Боевая тревога». Два роки на фронті і майже весь час – на передовій. У 1942 році написав пророчі вірші:
Немецкий автоматчик подстрелит на дороге,
Осколком ли фугаски перешибут мне ноги,
В живот ли пулю влепит эсэсовец-мальчишка,
Но все равно мне будет на этом фронте крышка,
И буду я разутый, без имени и славы,
Замерзшими глазами смотреть на снег кровавый.
Орденом Червоної Зірки військовий кореспондент Тарковський нагороджений за те, що під час штурму висоти замінив убитого командира роти. Підрозділ успішно завершив атаку.
Війна, у всій її ненормальності, – у віршах поета:
…
Судьба, куда ты немца занесла,
Зачем его швырнула как мешок
У старого орловского села
Что, может быть, он сам недавно сжег?
Так, через эти чуждые гробы,
Колеса наши пролагают след.
А что нет дела немцу до судьбы,
То и судьбе до немца дела нет.
У грудні 1943 року під Городком Вітебської області Арсенія Олександровича поранено розривною кулею в ногу. Ампутацію лівої ноги проводили тричі, ніж хірурга підіймався все вище, почалася газова гангрена. У січні 1944 року гвардії капітана доправляють у шпиталь в Москву, де в результаті ще однієї операції гангрену зупинили.
Арсеній Тарковський був стриманою людиною. Коли вже в мирний час розмова заходила про війну – замикався в собі.
* * *
Війна минула, а випробування долі тривали. Через рік після перемоги сумнозвісною постановою ЦК КПРС поза законом поставлено творчість Михайла Зощенка і Анни Ахматової. Перша книга Арсенія Тарковського як митця цієї ж когорти вилучена з друку на шістнадцять років.
У 1948 році сталінський уряд розгорнув боротьбу з «космополітизмом», а по суті – масштабну антисемітську акцію. Сава Голованівський став однією з головних мішеней в Києві. Його звинуватили в націоналізмі і антипатріотизмі. Двері журналів і видавництв розчинилися перед ним лише через дев’ять років.
…Але це вже інша історія.
Лариса ХОСЯІНОВА, директор літературно-меморіального музею І. Карпенка-Карого
