МЕНЮ










2 липень 2010 - 07:44

БО ВСЕ НА СВІТІ ЛИШЕ ПІСНЯ НА МОВІ УКРАЇНСЬКІЙЛ (Частина ІІ)


У Юрія мати була грузинкою, і виріс він у Грузії, українізував себе через нашу пісню та історію уже в юнацькому віці. А мати Євгена походила з родини сербських переселенців. Всесвітньо відомий художник-земляк Іван Похитонов (1850-1923) з’явився на світ завдяки шлюбові нащадка запорозьких козаків та сербіянки. Росіянин Володимир Ястребов (1855-1899) сформувався в Єлисаветграді як визначний український фольклорист та етнограф. А, до речі, уродженець Єлисаветграда художник Олександр Осмьоркін (1892-1953), материне прізвище якого було Паученко, вирішив стати росіянином і пояснив чому: „В моих жилах течет кровь трёх народов: русского, украинского и грузинского. Больше всего ценю русскую кровь, потому что Пушкин – русский поэт...”.

Автор знаменитої пісні «Там, де Ятрань круто в’ється», яка стала дійсно народною і є своєрідною візитівкою Кіровоградщини, – поляк, яскравий представник „української школи” в польській поезії Антін Шашкевич (1813-1880). Про долю поетів-піснярів ліпше від іспанця Мануеля Мачадо не скажеш:
Когда не поет их народ,
Песни еще не песни,
А когда их народ поет,
Сочинитель уже неизвестен.
Такая судьба, без сомненья,
Всем песенникам суждена:
Остаются их сочиненья,
Забываются их имена…


Але є в нашій історії українолюб по-справжньому унікальний. Це – онук австрійського імператора Франца-Йосипа Вільгельм Франц Габсбург Льотрінген, син спадкоємця престолу Карла-Стефана та італійської княжни, який носив титул „архікнязя-ексгерцога”; він же... український поет Василь Вишиваний (1895-1951).

У червні-вересні 1918 року на чолі Легіону українських січових стрільців він перебував на території Єлисаветградщини. До 12 років Вільгельм навіть не знав, що є така земля Україна, український народ та його мова. Полюбив же Україну юний архікнязь, коли підлітком, у пошуках пригод, таємно прибув до українського села. Остаточно українізувався у роки Першої світової війни, командуючи українською сотнею австрійського війська. Опанував українську мову в спілкуванні з підлеглими та через народну пісню.

Свою любов до України, відданість справі її визволення Василь Вишиваний довів у 1919 році, перейшовши на службу до армії УНР. І хтозна, якби у ті буремні роки його обрали гетьманом України, її історична доля могла скластися по-іншому. А так, після поразки національно-визвольних змагань, Вільгельм фон Габсбург (Василь Вишиваний), як і тисячі інших свідомих українців, опинився в еміграції. Щодо Вільгельма фон Габсбурга це видається парадоксом. Живе на землі своїх батьків, а невимовну тугу відчуває за Україною – батьківщиною духовною! В 1921 році у Відні побачила світ збірочка віршів Василя Вишиваного під назвою „Минають дні...”. Він бере безпосередню участь у створенні та діяльності ОУН. Про це регулярно повідомляє з Парижа до Москви агент НКВС „Ярема”, він же ... талановитий український живописець Микола Глущенко.

За свою самовіддану любов до України Василь Вишиваний заплатив життям. В 1947 році агенти НКВС його схопили у Відні і таємно вивезли в СРСР. Досі не встановлено, де й коли знищено одного з найдивовижніших українців.

Уже в новітні часи, коли русифікація України почала набирати обертів, сучасників вразив юний київський поет Леонід Кисельов (1946-1968). Він прожив лише 22 роки, але встиг стати „київським дивом”, „київсь- кою легендою”.

Син росіянина і єврейки, дитя „хрущовської відлиги”, вихований в українофільському середовищі, юнак на останньому році життя створив низку чудових поезій українською мовою. Перехід з російської мови на українську був для Кисельова природним, оскільки у 17 років він зробив вражаюче відкриття:

Я позабуду все обиды,
И вдруг напомнят песню мне
На милом и полузабытом
На украинском языке.
И в комнате, где, как батоны,
Чужие лица без конца,
Взорвутся черные бутоны –
Окаменевшие сердца.
Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете только песня
На украинском языке.


У ті ж 60-і роки минулого століття геніальний кінорежисер, вірменин Сергій Параджанов (1924-1990) зняв кращий фільм „українського поетичного кіно” „Тіні забутих предків” (за повістю М.Коцюбинського), визнаний шедевром світового значення. Сьогодні одним з найцікавіших українсь- ких поетів є Мойсей Фішбейн, якого за відданість українському слову („за український націоналізм”) радянські каральні органи змусили емігрувати... в Ізраїль.

Дивовижно, що це відбувалося тоді, коли багато українців за походженням добровільно погоджувалися стати „радянським народом”. А вони ставали українцями за переконаннями та за сумлінням” і робили все можливе для того, щоб не згасла надія на кращу долю України.

Як бачимо, історію українського народу, його культуру й літературу поруч з етнічними українцями збагачували представники інших націй, що свідчить про незнищенність та вселюдськість, а не хуторянство нашої духовної спадщини. Є запорукою того, що, збудувавши нарешті нормальну державу, Україна подарує світові не одного генія. Хочеться вірити, що вона в особі геніальної поетеси Ліни Костенко нарешті отримає свого першого Нобелівського лаурета в галузі літератури, а всі, хто живе в Україні, не залежно від етнічного походження, будуть пишатися українським громадянством не менше, ніж американці своїм.

Так хочеться бути оптимістом, однак досягти цього вдасться лише ціною надзусиль, через „перекодування”, за висловом Є.Маланюка, української вдачі, формування нового українця, позбавленого психології раба-малороса. А для цього, передусім, потрібні самокритичний погляд на самих себе, визнання того гіркого факту, що ми самі (а не Росія чи Польща) винні у всіх наших бідах. Надто багато ми самі про себе просто нафантазували. Чого варте хоча б тичинівське твердження: “Ми єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була”.

А коли прочитаєш книгу Д.Січинського „Чужинці про Україну”, в якій зібрані виключно похвальні відгуки іноземців про українців, то можна й манію величності отримати – кращого народу в світі годі й шукати.

На початку 20 століття (1904) в Росії побачила світ дивовижна книга „Мнения русских о самих себе”, яку уклав Костянтин Скальковський (син Аполлона Скальковського, „Геродота Новоросії”). У ній зібрані висловлювання виключно про негативні риси російського менталітету імператорів, філософів, літераторів, релігійних діячів і т.д. А також прислів’я, приказки, фрагменти з творів художньої літератури про традиції, звичаї, особливості громадського і приватного життя росіян.

Дуже повчальна і надзвичайно потрібна книга, яку, попри нещадну правду про „загадкову російську душу”, росіяни уже двічі у 1992 та 2001 роках перевидали. Більше того, у 2005 році в Росії побачила світ книга „Евреи о себе”. В Україні такої книги поки що ніхто не укладав, а шкода. Народ має знати правду про свої недоліки (заздрість, зрадництво, куркульство, хуторянство), аби їх долати, а не вислуховувати лише компліменти про себе. Багато гірких висловлювань на адресу рідного народу можна знайти у класиків української літератури Т.Шевченка („славних прадідів великих прануки погані...”), І.Франка, Л.Українки, В.Винниченка та багатьох інших. Пантелеймон Куліш, зокрема, писав:

Народе без пуття, без честі, без поваги,
Без правди у завітах предків диких…
Ти, що постав з безумної одваги
Гірких п’яниць та розбишак великих...


А в уродженця Єлисаветградщини поета Яра Славутича є й такі обпалюючі рядки про український народ:

О мерзенне поріддя степу,
Тьмяний виплоде схресних рас!
Не здвигнув тебе дух Мазепи,
Не окрилив тебе Тарас...


У 2008 році побачила світ унікальна книга „Євген Маланюк. Нотатники. 1936-1968.” Ці щоденникові записи знайшов, привіз в Україну та підготував до видання наш кіровоградський літературознавець Леонід Куценко. На жаль, побачити їх у вигляді книжки Леонід Васильович не встиг, цій праці судилося стати останньою в його житті. Для багатьох несподіванкою, а то й шоком, виявляться роздуми та одкровення поета-мислителя щодо історичної долі України. Значна частина їх обов’язково має потрапити на сторінки майбутньої книги „Українці про себе”. От хоча б такий страшний висновок:

„Українству” є притаманна важка і якась аж фізіологічна ненависть до всякої вищости...

Ті „боренія” наших видатних (небагатьох!) людей, що складають зміст їх життєписів, є ніщо інше, як органічне стремління тіла „українства” зжерти, знищити „чужорідне тіло” всякої Вищости.

Тут невипадково, що Шевченка все ж врятували чужинці і, остаточно, державні чинники чужої імперії. Який жах, під цим оглядом, „житіє” Франка, якого суспільство свідомо й систематично нищило, так нищило, що навіть ворожі чужинці казали: що „треба того чоловіка витягати з багна”.

Це проклята властивість задавненого рабства, але ця властивість така давня, що вона здається майже вродженою.

Наслідком того все направду Велике видається „українцеві” дивним, випадковим, неприродним. І саме земляки „здогадуються”, що Донцов – „москаль”, Липинський – „поляк”, Могила – „румун”, і навіть Петлюра – „нащадок шведів”. Бо й як же інакше? Звідкіля взялося те?

...Тут коріниться вічна перманентна самозгуба нашого народу й безвихідність його історії.

„Свій” натомість має бути „лагідним”, „милим”, негордим, і т.і., ну й, очевидно, не дуже талановитим, не дуже розумним і навіть не дуже щасливим. Бо – то не „наш”...

Патріотизм – річ, безумовно, потрібна кожному народу, без неї неможливе його повноцінне існування. Однак виховувати любов до батьківщини слід обережно. Англійський мислитель Клайв Стейплз Льюїс (1898-1963) попереджав: „Когда патриотизм становится бесом, он, естественно, плодит и множит зло”. Різновидів у патріотизму багато. Перший – це любов до рідної домівки; до місця, де народився, до природи, до пісні і т.п. Такий патріотизм – абсолютно природний, потрібний і корисний. Наступний його різновид – особливе ставлення до минулого своєї країни. А це почуття, вважає Льюїс, не таке безпечне: „Истинная история любой страны кишит постыднейшими фактами, о которых предпочитают умалчивать. Культивировать только героические страницы истории – значит воспитывать много худшую разновидность патриотизма”. Тому що далі й виникає загроза бісівщини. Бо в людини внаслідок такого виховання з’являється: „...Уже не чувство, а вера; твердая, даже грубая вера в то, что твоя страна или твой народ действительно лучше всех. В своей крайней форме такой патриотизм становится тем расизмом толпы, который одинаково противен и христианству, и науке”.

Аби цього не сталося, у 2007 році за ініціативою доктора історичних наук, професора, завідувачки кафедри історії Національного університету „Києво-Могилянська академія” Наталії Миколаївни Яковенко (вона, до речі, наша землячка; народилася в селі Апрелівці Бобринецького району) (на знімку) та за підтримки Українського інституту національної пам’яті група істориків-науковців здійснила моніторинг шкільних підручників історії України і зробила дуже невтішний висновок: навчальна література з історії не відповідає ані станові сучасної історичної науки, ані європейським критеріям історичної дидактики, ані, зрештою, теперішнім потребам українського суспільства. Матеріали дискусії були узагальнені і видані брошурою „Шкільна історія очима істориків-науковців” (2008). Наведемо лише декілька критичних висловлювань Н.М.Яковенко на адресу шкільних підручників та рекомендацій, якими вони мають бути:

1. Світ досі дивиться на нас як на історичне непорозуміння – „неочікувану націю”, а ми самі тим часом продовжуємо вважати себе народом, що існує з віку-правіку. Але насправді таких народів не існує за означенням: кожний народ був „зліплений докупи” з найстрокатішої мішанини й усвідомив себе єдиним народом-нацією доволі пізно. Тобто, які всі інші етноси, ми є „уявленою спільнотою”. Переформування нашої ідентичності саме в таких поняттях відкрило би нас світові, зробило би наше існування й „онаціональнення” зрозумілим і вмотивованим.

2. Ми звикли сприймати своє минуле передусім як трагедію народу, „поглинутого злими сусідами”. Насправді ж поглинання слабшого сильнішим було в історії, як це не сумно, досить розповсюдженим явищем. Згадаймо, скільки народів поглинула Франція, перетворюючись на національну державу! Де нині Прованс, Нормандія, Бретань, Бургундія? Приклади можна множити до безконечності... Отже, навпаки – український випадок знаменний тим, що не маючи власної держави ми збереглися як певна етнічна цілість, хоча й це не є річчю унікальною – адже так само „вижили” словаки, латиші, естонці, литовці, македонці, ба навіть італійці. Перефокусування нашої ідентичності з мартирологічної на „оптимістичну” додало би нам національної гордости і, в підсумку, поваги світу, бо ніхто не шанує плаксіїв.

3. Ми звикли вважати візитною карткою своєї історії козацтво та наполягаємо, що це унікальне явище. Але твердження, що Запорізька Січ була першою українською державою не витримує ніякої критики.

4. Ми звикли сприймати національно-визвольні змагання – будь то козацькі війни, мазепинський виступ чи новітні події – як єдиний сукупний порив до волі, що йому противилися тільки зрадники й перекинчики. Так насправді не було. В підручниках має бути „олюднена історія”, тобто описування приватного простору або громадянської активності індивіда.


Усе, що мало місце на території України, всі, хто тут народився (не залежно від етнічного походження), вважає Н.М.Яковенко, належать, передусім, Україні. А нещодавно (у лютому 2010 року) Наталія Миколаївна прочитала публічну лекцію „Концепція нового підручника української історії”, в якій повідомила, що очолювана нею група істориків-науковців уже розробила програми та підручники для всіх класів загальноосвітньої школи. Хочеться вірити, що їх апробація та затвердження не займуть багато часу. Бо ми вже настільки, як бачимо на прикладі нашого міста, „націоналізувались”, що згодні віддати історію Єлисаветграда (вона, мовляв, не українська) разом із сотнями його видатних уродженців Росії, Польщі, США, Ізраїлю та іншим країнам світу. Абсурд!

Володимир БОСЬКО



Додати коментарі:
Ім’я

E-mail

Домашня сторінка

sty02 sty12 sty01 sty13 sty08 sty07 sty09 sty05 sty00 sty06 



pgt 0.41819 сек. / запитів: 7 / sitemap / Copyright © "Вечiрня газета" 2001-2015
Всі матеріали, розміщенні на сайті "Вечірня газета", є власністю сайту.
Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання (hyperlink) на www.vechirka.com.ua